Університет Вступнику Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець факультету журналістики, тележурналіст Антон Рудак

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець факультету журналістики, тележурналіст Антон Рудак

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець факультету журналістики, тележурналіст Антон Рудак
05.01.2022 14:45 Все Головні новини Факультети Журналістики Відділ доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування Історії успіхів випускників ЗНУ ZNU Zaporizhzhia National University факультет журналістики відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування пресслужба проєкт Історії успіхів випускників ЗНУ

У рамках профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ», розгортання якого триває в Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) третій рік поспіль, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Антоном Рудаком - талановитим вихованцем факультету журналістики. Розмова вийшла цікавою, зокрема торкалася питання ролі професії у становленні людини як громадянина.

- Антоне, у вашому послужному списку сьогодні телеканали TV5, 4 канал, ТК «Прямий». Пам’ятаю вас як тихого і скромного студента-інтроверта, але ви зі студентських років впевнено занурились у стихію телебачення, яке, відповідно до поширеного стереотипу, більше пасує екстравертам. Розкрийте, будь ласка, секрет: чому?
- На телебачення потрапив і випадково, і ні. Закінчуючи університет, зрозумів, що настав час шукати роботу. Спочатку мріяв працювати на радіо. У Запоріжжі на той час серед місцевих радіостанцій працювало лише обласне радіо «Запоріжжя». Там, хоч і обіцяли роботу, через об’єднання суспільного обласного телеканалу та радіостанції почалися скорочення. Тоді через одну знайому, яка на першому курсі жила в сусідній кімнаті в гуртожитку, дізнався про вакансію журналіста на телеканалі «TV5». У мене тоді не було досвіду, тому два місяці ходив на безоплатне стажування, у липні 2017 року розпочалася моя робота на телебаченні.
На момент початку стажування я вже знав, як пишуть сюжети і відбувається процес зйомки. До цього була практика на телеканалі «Кіровоград» у 2014 році після першого курсу. Це дуже добре, коли в університеті вже з першого курсу відправляють студентів на практику, причому виробничу: студент одержує змогу побачити на власні очі, що на нього чекає в майбутньому. Я спочатку не дуже розумів, чому ми повинні бігати зі щоденниками практики, кудись проситися - адже це нас повинні шукати. Тільки зараз, пропрацювавши майже п’ять років на телебаченні, усвідомив, наскільки було важливо тоді заводити зв’язки в медіа. Без них тебе ніхто не знає, а на роботу на телебаченні в переважній більшості випадків запрошують тих, кого знають.
Університет дає гарне теоретичне підґрунтя. Але практику можна опанувати, тільки працюючи у справжній редакції ЗМІ. Пам’ятаю, після другого курсу нас поділили на підгрупи - телебачення, радіо, інтернет-ЗМІ. Більшість, особливо дівчата, просились на телебачення. Тоді Віктор Костюк, на той час заступник декана, сказав усім: «Якщо ви вважаєте себе телезірками, це ще не означає, що ви ними станете - для цього треба дуже багато попотіти». І половина не потрапили на курси з телебачення. Тоді для мене це здавалося чимось складним. Думав: як телевізійники пишуть ті стендапи, як запам’ятовують текст?! Це ж іще треба мати гарний вигляд. А для цього потрібні гроші. Подався на радіо і з’ясував, що навчання підготовці новин для радіо дає не гірші знання.
Коли прийшов на телеканал «TV5», міркувати про якісь параметри для телебачення припинив - кореспондентами працювали люди різного віку і вигляду. До речі, повним інтровертом я себе не вважав ніколи. Все залежить від обставин. Коли вперше ступив на поріг телеканалу, дійсно якась невпевненість була, бо все нове і нікого не знав. Але коли вже працюєш, ситуація не дозволяє поводитись як інтроверт. Спілкуватися доводиться мало не з усім містом. У мене були телефони всіх комунальних служб, заступників міського голови, голів районів. І з усіма контактував. Також постійно зверталися за допомогою місцеві мешканці, які мали проблеми зі станом житла, із соціальними питаннями. Я відчував себе посередником між ними і міською владою. Потім треба було збалансовано висвітлити всю тему у трихвилинному сюжеті. Таку роботу я називаю ліками від почуття самотності. Тут можна знайти друзів, знати буквально все місто - чим воно дихає...
- Чому доводилося міняти редакції ТБ?
- До Запоріжжя за шість із половиною років життя я прикипів (Антон родом із м. Олександрії, що на Кіровоградщині. - Прим. авт.). Це місто стало мені рідним. Я знайшов тут чудових людей - друзів, колег і навіть більше. Але життя змусило мене рухатися далі. У Київ я переїхав буквально за день. Написав на кілька каналів. На одному з них працював колега, який раніше працював журналістом на «TV5». Він підказав, до кого звернутися. Приїхав, зробив тестове завдання, у відповідь почув: «Як швидко ти зможеш вийти на роботу?». Ввечері того дня я гуляв столицею і усвідомлював, що треба шукати житло, повідомити в Запоріжжі, що звільняюсь. У кишені було всього три тисячі гривень. Але назад я повертався щасливим.
Вийшов на роботу в Києві 31 березня 2019. Це припало на перший тур президентських виборів. Їхав до редакції на 7 ранку в неділю, працював до пізнього вечора, за весь день лише перехиливши кілька склянок кави. А о 22 годині повідомили, що мені довірили зібрали підсумковий сюжет про те, як пройшли вибори, вранці треба було прийти з готовим сценарієм, щоб тільки редакторка перечитала, і віддати на монтаж, бо час гаяти не можна було. Ліг спати о 2.30, о 8 уже сидів в офісі. І так майже щодня. І ще встигав після роботи десь погуляти зі знайомими. Загалом за перший місяць у мене вийшло більше 130 матеріалів - це як за півроку роботи на регіональному телебаченні! При цьому я вчився працювати у прямому ефірі. Виходило по-різному. Тільки приїжджаєш на місце, кажуть: у тебе є одна хвилина до «включки»… Три, два, один, ефір! Ніхто не запитує, готовий ти чи ні. В Києві завжди треба бути готовим.
Так я протримався два місяці. Потім був зрив. На це вплинула не тільки робота, а й події, на які у столиці я не очікував. Редакторка Надя тоді просто так дала мені тиждень, щоб я десь поїхав. І першу добу на морі я просто проспав і не знав навіть, котра година. Потім повернувся та продовжував працювати, знайшов нормальне житло та сусіда, з яким фактично стали друзями. У столиці дуже важлива чиясь підтримка, бо самому важко виживати.
У редакції «4 каналу» пропрацював майже два роки, які дали мені такий досвід, якого більше ніде не знайдеш. Роботу змінив під час місцевих виборів. Тоді вирішив, що цей період у моєму житті минув і треба рухатися далі. Підгледів у колеги номер телефону шеф-редактора «Прямого». Набрав наступного дня, той сказав: «приходь». Вдячний, що мені дали шанс. Працюю тут і понині, але хотів би в майбутньому спробувати себе не лише на телебаченні. Звісно, за професійним спрямуванням.
- Телебачення, журналістська робота змінюють вас як людину?
- Звісно, змінюють. Більше починаєш розбиратися в людях, політичних процесах. Коли в Раду приїжджав ще на «Четвірці», доводилось нахабніти. Депутати часто уникають якихось відповідей, а треба дізнатися думку з того чи іншого певного питання. А з тобою поруч іще тридцять колег стоять, які хочуть поставити свої запитання. І ти просто починаєш запитувати без кінця, поки не відповість.
Часто робив аналітичні сюжети про відносини з сусідніми країнами та внутрішньополітичні скандали. Для нас, журналістів, будь-який депутат чи високопосадовець - це просто спікер для матеріалу. Я не соромлюся, коли мені для сюжету треба набирати будь-кого. Коли прессекретаркою була Юлія Мендель, її теж діставав, щоб отримати коментарі з Офісу президента.
- Бачила на ФБ – ви брали інтерв’ю у першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука. Які залишилися враження?
- То ми записували влітку 2019 року коментарі до марафону на День Незалежності. Запитував його про погляди на те, що відбувається. Він дуже підтримував новообраного президента Зеленського і покладав на нього великі сподівання. Як думає зараз, не знаю. Він тоді зауважив, що Росія, підписуючи Будапештський меморандум, не обіцяла на нас не нападати. Його як політика старшої вікової категорії поважати треба, але Україна і світ дуже змінилися з тих часів, коли він був президентом.
- Які інші журналістські завдання запам’ятаються вам на все життя?
- Дуже запам’ятався перший локдаун. У Києві нічого не працювало, на роботу треба було їздити раз на тиждень заради «включок», але сюжети потрібні були щодня. В перший день ми розповідали, хто як живе під час карантину і з якими проблемами стикається. Варив борщ у прямому ефірі. Вдома в кімнаті спілкувався у Скайпі з мерами українських міст, які нібито змовились проти обмежень, що ввів Зеленський. Серед них - Садовий, мери Житомира, Івано-Франківська, Черкас. І під час деяких розмов вдалося підтвердити негласну інформацію про можливе створення партії мерів. У нас був ексклюзив. У той вечір, коли вийшов сюжет, мені знайомі розповідали, що на «1+1» дивувалися, як нам це вдалося, запитували, хто це зробив. Мені в той час подобався такий режим роботи: поки редакторка читала сюжет, я відправлявся бігати до лісу, готувати їсти. Коли повертався, вже все було готово. Тоді такий відновлений повернувся після карантину…
Говорив телефоном і з російським опозиціонером Олексієм Навальним. Із розмови зрозумів, що питання України йому не болить і він не налаштований будь-кому тут щось коментувати. Був постійно на зв’язку ще з однією опозиціонеркою - Ольгою Курносовою...
Також всією редакцією знаходили людей у так званих ЛДНР, які розповідали про життя там і надавали останню інформацію. Коли розпочалися протести в Білорусі, це теж стало темою моїх матеріалів. Найбільш нашумілим вийшло інтерв’ю з Ніною Багінською - бабусею, яка ходить на всі протести проти Лукашенка. Вона спеціально на кілька годин пішла з мітингу, аби з нами поспілкуватися. Виявилось, що підтримує дуже тісний зв’язок зі студентськими друзями з Івано-Франківська і знає українську мову.
А на «Прямому» пережив майже увесь суд над бойовим генералом Павловським, якого звинувачували у випуску бойових катерів поганої якості. Судячи з суду, все було фіктивним. Прокурори затягували з рішеннями, судді йшли то на обід, то у відпустку. Його дружина шукала підтримки в журналістів, зокрема в мене - сама набирала, повідомляла про його стан. І коли все завершилося, за нього заплатили заставу. Для нас, журналістів, це було маленьке свято.
- Скажіть у цьому зв’язку, що для вас найцінніше у вашій роботі?
- Для мене важливо, щоб те, чим я займаюся, завжди давало конкретний результат. Не обов’язково для мене - для суспільства, для каналу. Недарма ж нас називають четвертою владою.
Робота тележурналіста не для тих, хто хоче сидіти в офісі з 9 до 18. Такого не буває. Сьогодні зйомка ввечері, завтра - рано-вранці. Колись о 2 ночі була. Коли я себе добре почуваю, мене влаштовує все. Я з тих, хто не може довго сидіти на одному місці. Коли довгі свята чи вихідні, на другий день стає нудно.
Але якщо з перевагами роботи все ясно, то є і недоліки. Вони для кожного свої. Працюючи кореспондентом, занадто високої зарплати не отримаєш. Але я до питань грошей ставлюся дещо простіше. У розмовах з колегами десь у барі я завжди кажу, що коли є стимул рухатися далі (не обов’язково професійний), гроші прийдуть самі. Коли ти дуже чогось бажаєш, воно обов’язково здійснюється. Варто лише трохи докласти зусиль. Відомі люди починали ще з меншого. Головне, не нашкодити своїй нервовій системі, бо коли людина вигорає, робота не в задоволення. Потрібно дотримуватися міри, щоб ходити на роботу, як додому. Сьогодні в Україні дуже багато інформаційних каналів, висока конкуренція. І при цьому журналістів бракує. З одного боку добре, що без роботи ніхто не залишиться, а з іншого - професія знецінюється і, щоб тебе впізнавала аудиторія, треба багато працювати.
Часто чую взимку: це ще в мороз треба ходити «вмикатись»! Розумію колег. І самому інколи буває лінь. Але це перші дзвіночки вигорання. Бо в мороз вдягнутися можна, але за роки такої біганини організм виснажується. Цікаво було б дослідити, як працюють кореспонденти західних телеканалів. Там багатьом вже за 50.
- Затяжна пандемія внесла свої корективи у професію?
- Внесла, змінилися підходи до роботи. Після обмежень журналісти вже не так часто, як раніше, їздять писати по кілька коментарів на день. Інтерв’ю по Скайпу стало буденністю. Телеканалам під час першої хвилі ковіду стало дещо фінансово скрутніше. Стендап чи включення в масці - буденна справа. Важче стало з доступом до владних кабінетів: без обов’язкової вакцинації не пропустять.
- Як ви ставитеся до відомого саркастичного вислову: «журналіст продається лише один раз – коли влаштовується на роботу»? Взагалі наскільки часто доводиться кривити душею, чи може не доводиться?
- У нас усі канали комусь належать і кожен проводить свою лінію. Це краще, ніж коли 20 центральних каналів говорять тільки позитивно про владу і здійснюють ту саму пропаганду. Плюралізм думок - запорука свободи слова. Однак не завадив би канал, який би працював і був популярним за рахунок платників податків.
На будь-якому каналі є рекламні сюжети, вони відокремлюються від новин спеціальними позначками і це дозволено законом. З «чорнухою» ніколи не стикався.
- Здається, ви досить телегенічний. Вам подобається передивлятися відзнятий матеріал, де ви є у кадрі, задоволені собою?
- Загалом так. Але працювати завжди є над чим. І часто не вистачає часу та грошей, щоб належним чином за собою доглядати. Головне, щоб коли вмикається камера, відчувати, наче ти говориш із другом, тоді всі сумніви зникають.
- Вами пишаються мама, інші родичі, друзі?
- Так, часто мої матеріали, сюжети зі мною дивляться знайомі. Трапляється, що на дні народження у друзів, люди, яких я вперше бачу, кажуть, що вже знають мене з телевізора. Дивились мене і за кордоном - писали з Канади, США, російські родичі. Навіть після деяких сюжетів замислювалися, скільки правди у тому, що їм там говорять.
- Класно! Кому б хотіли подякувати за допомогу у професійному становленні?
- Перш за все, викладачам університету. Пам’ятаю пари з радіовиробництва у Віктора Костюка - як сидів цілий день різав джингли з радіостанції та вперше почув свій голос у динаміку. Потім виникло бажання розвиватися далі і я потрапив до ефіру радіо «Запоріжжя». Вдячний Юлії Любченко, яка вела спеціалізацію з радіо, була керівником моїх перших наукових робіт. Магістерська після цього вже легко написалась, хоча Тетяна Іванюха підправляла дещо. Вдячний і вам як куратору академічної групи - з вами можна було легко вирішити будь-яке питання.
Крім того, вдячний головному редактору "ТV5" Дмитру Злочевському, який розгледів у мені талант, і тодішнім редакторам Оксані Заводовській і Наталії Лагун: Оксана інколи довіряла мені самому формувати новини, а Наталія вказувала на кожне неправильно підібране слово.
Вдячний Марії Зав’яловій, яка і запросила мене працювати до Києва, будучи головною редакторкою «4 каналу». А всі мої зусилля у міжнародних справах не були б успішними без редакторки Надії Волобоєвої. Ми інколи вигадували такі теми, що їх потім забирали центральні канали!
Сьогодні вдячний шеф-редактору «Прямого» Віктору Медвідю. Тут при будь-якій ситуації надають підтримку і ніхто не підвищує голос. А це головне у стресових ситуаціях.
- Будь ласка, побажайте щось рідному факультету журналістики ЗНУ.
- Студентам бажаю розуміти, заради чого вони навчаються в університеті. А також витримки в ці нелегкі часи. Варто будь-яку ситуацію сприймати легко. Навчатися не складно, якщо поточні завдання не відкладати на полицю. А рідному факультету бажаю подальшого розвитку! В ЗНУ проста і душевна обстановка в порівнянні зі столичними вишами, а рівень викладання не менш високий.
- Щиро дякую за інтерв’ю. А ми вам бажаємо натхнення і нових творчих звершень!

Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко


Слідкуйте за подіями вишу також на соцмережевих сторінках пресслужби ЗНУ:
https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU
https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/
https://t.me/pressluzhbaZNU


Схожі новини