Студентські роки традиційно вважаються одними з найкращих у житті. Саме під час них молоді люди не лише здобувають міцні знання, обирають свою стежку в житті, але й знаходять друзів та однодумців, теплі почуття до яких проносять крізь довгі роки після завершення навчання. Саме такої думки дотримуються випускники 1960 року відділення “Російська мові і література, іноземна мова” філологічного факультету тоді ще Запорізького державного педагогічного інституту. Ми вже неодноразово на сторінках нашого видання згадували про чудову традицію колишніх студентів збиратися разом на ювілейні випуски, приїздити до альма-матер. Не став винятком і цей рік: багато хто з них зібралися разом до університету, аби вкотре переконатися, що університет змінюється, стає все кращим та сучаснішим і знову гостинно розчиняє перед ними двері. До речі, ця зустріч принесла приємні сюрпризи: дорогі гості передали до Музею історії та розвитку ЗНУ зворушливий лист-подяку та записані спогади однієї із випускниць того року – Світлани Сєдої.
«Цього року ми, випускники філологічного факультету (відділення «Російська мова та література, іноземна мова»), відзначили 55-річчя з дня закінчення Запорізького національного університету, на той час Запорізького державного педагогічного інституту (ЗДПІ). В 1955 році ми вперше переступили його поріг.
…Країна тільки відзначила 10-річчя перемоги над нацизмом. Йшла відбудова зруйнованого війною міста. Не вистачало продовольчих, одягу, необхідних речей. Приїжджі жили в гуртожитку, готуючи супи з картоплі та пшона. Що ще могли ми 
привезти з ? Я ходила на заняття з чорнильницею в руці і простою дерев’яною ручкою з пером «зірочка», а коли один зі студентів подарував мені авторучку – радощам не було меж. Нам було важко, але ми жили весело, яскраво, безтурботно, з надією на краще. Наша молодість була непроста і неповторна. Згадка про неї – це ніби повернення в молоді роки, повернення до найкращого і найдорожчого, що було в нас.
Коли в 1960 році ми отримали дипломи, нас було 55! Я й зараз бачу всіх нас: молодих, красивих, веселих, здібних, кмітливих, впевнених у собі. По-різному склалися наші долі: одних уже немає з нами, інші ще працюють. Я вдячна долі, що вчилася з такими чудовими людьми, пишаюсь цим.
…Першою, чомусь, завжди пригадується Галина Сирота. Це – дівчина з «вогниками» у великих сіро-зелених очах. Роботяща, скромна, сором’язлива. Пам’ятаю, як на вечорі танців, вона весь час стояла осторонь, сором’язливо опускаючи очі.
- Дівчино, чому ви стоїте, як сирота? - запитав її незнайомий юнак.
- А я і є Сирота, - відповіла Галина.
- Пробачте, ви з дитячого будинку? – зніяковів парубок.
- Та ні, це у мене прізвище таке.
Юнаку дуже сподобалась дівчина. Він ще довго шукав з нею зустрічі, передавав їй вітання, писав листи… Але вона чекала свого коханого курсанта воєнного училища з Ленінграду, разом з яким і поїхала в Казахстан, де він працював на космодромі. Галина 
навчала і казахських, і киргизьких, і російських, і багатьох інших дітей російської та німецької мовам. Брала участь у суспільному житті. Доводилося їй працювати і на полігоні: вона бачила запуски космічних ракет, проводжала космонавтів у польоти. Галина має багато урядових нагород. Її ім’я навічно записано в літописі міста Приозерська на озері Балхаш.
Тільки через 50 років приїхала на зустріч однокурсників Софія Фенюк. До цього її ніхто не бачив і зразу ніхто не впізнав. Перед нами стояла молода усміхнена красуня: гарна зачіска, вдалий макіяж, на високих підборах. Тільки по-особливому, так властиво тільки їй, примружені очі, мелодійний м’який голос… Так ми й впізнали нашу Соню, яку пам’ятали сільською дівчиною, конопатенькою, з рудим волоссям. А зараз це була струнка чорнявка, елегантна незнайомка, справжня європейська леді! Виявилося, що вона разом із чоловіком, військовослужбовцем, багато років жила в Німеччині. Працювала перекладачем, диктором на німецькому радіо, машиністкою, і в групі радянських військ, і в штабі німецьких військ зв’язку, і в адвокатському бюро… Місце служби чоловіка змінювалося, тож і робота дівчини була різною. Вона супроводжувала чорнобильських дітей, яких привозили на лікування до Німеччини, різні делегації. Софія Фенюк і зараз працює постійним перекладачем в фірмі «Ціглер і Ко», яка привозить гуманітарні вантажі нашим українським лікарням. Коли прибуває караван гуманітарних вантажів, представники німецької фірми виходять на зв’язок із Софією в Києві (там живе вже багато років), і вона їде з ними в якості перекладача в те місто, куди призначений вантаж.
Згадую Семена Літвака. Це та людина, яку, без винятку, люблять всі наші випускники. Він завжди володів тим, що сьогодні називають «харизмою» - магнетична привабливість, за якою приховуються особистість і талант. Його бездоганне володіння англійською та ще 5-6 мовами, віртуозна гра на скрипці, тонкий музичний слух, чудовий голос і спів (співав на десяти мовах) – все це вражає. А його уміння спілкуватися з людьми, підкоряти їх, підтримувати з ними гарні відносини – це те, без чого ми не уявляємо собі Семена, який завжди був «королем гумору», пародистом, імітатором, винахідником різних висловів, витівником… Семену Літваку вже пішов 80-й рік, а він і досі все пам’ятає, і досі жартує, імітує наші голоси та голоси викладачів... 38 років він пропрацював в нашому виші. Кандидат філологічних наук. Професор. Віват, «королю гумору»! Віват, професоре Літвак! Віват!
Мабуть, ні в кого на курсі не було такого заливистого сміху, як у Галини Кравченко. Сміх, жарти, витівки… Це було те краще і чисте, чим відрізнялася Галина в молодості. А ще - врода та витонченість. Уже тоді, в молоді роки, їй не давали спокою несправедливість, брехня, байдужість, лицемірство, жорстокість посадовців і пристосованість та байдужість. І вона все життя присвятила боротьбі з тим негативним, що заважало людям краще жити. Вона стала журналісткою. Писала статті про шахраїв, хапуг, нероб, нездар, підлабузників, бюрократів. Її статті стали саме тією зброєю, якою Галина намагалася допомогти людям, які цього потребували. Було важко, бо їй ставили підніжки, намагалися втоптати в бруд, принижували її гідність. Її статті скорочували, вирізали з них головне, а часто вони просто кудись зникали. Проте в неї з’явилася 
тверда принципова життєва позиція. Вона і зараз висвітлює в своїх статтях проблеми нашого часу: АТО, війна, корупція, вибори…
Людмила Стеблевська присвятила все життя навчанню української та російської мовам студентів із різних країн світу. Вона – автор декількох підручників з української мови для іноземних студентів. Це людина, яка серед багатьох урядових нагород, має ордени «За заслуги перед Запорізьким краєм» та «За дружбу між народами».
Професіоналом вищого гатунку можна назвати Жанну Тюрину, бо саме професіоналізм дозволив їй працювати в Університеті державного управління при Президентові України і навчати англійської мови людей з вищою освітою, працівників міністерств, депутатів, урядовців.
Аліса Гаркуша і Таїсія Мелешко – майстри технічного перекладу, а Петро Оберніхін – воєнний перекладач, учасник бойових дій, нагороджений орденом Червоної зірки.
Багато випускників присвятило себе навчанню та вихованню підростаючого покоління, працюючи учителями в школах та спеціалізованих середніх навчальних закладах. Це Ганна Степаненко, Лідія Пашина, Галина Хало, Алла Бісікало, Клавдія Ващенко, Таїсія Науменко, Тамара Нікіфорова, Зінаїна Тірасс, Наталія Нечаєва.
Приємно відзначити, що їхні вихованці про них пам’ятають: пишуть листи, телефонують, запрошують на зустрічі. Так, Лідію Пашину, яка викладала англійську мову в спеціалізованій спортивній школі, завжди вітають її учні, віі спортсмени, які без знань англійської мови не змогли б вільно спілкуватися за кордоном, куди вони їздили на змагання. В цьому році на День учителя вони подарували їй альбом, виконаний за допомогою графічного дизайну, в якому крім їхніх фотографій написано багато зворушливих слів подяки за її титанічну працю.
Ким би і де б не працювали наші випускники, чи вчителями, чи перекладачами, чи бібліотекарями, чи вихователями і завідуючими дитячими садками, чи методистами та інспекторами в відділах народної освіти, вони завжди були гідними людьми, вірними своїм принципам, своєму вишу, своїм викладачам, про яких згадують з вдячністю за набуті знання, за поради, за те, що навчили жити і працювати. Це і ректор Шакало М.Б., і декан Сидоренко М.М., і викладачі Бондаренко І.І., Бровко А.С., Мізін О.М. Борщевський Ф.М. і багато інших.
Зустрічаючись на нашому 55-річчі, ми звертаємось до нинішнього професорсько-викладацького складу і до всіх студентів з побажаннями здоров’я, щастя, успіхів, плідних років життя. Нехай сьогоднішні студенти, як і ми, пронесуть через все життя добру пам’ять про студентську дружбу, подяку своїм викладачам і з користю для країни будуть використовувати свої знання.
Все менше і менше нас, у яких ще є земні адреси. Можливо, ця зустріч буде останньою. Можливо, ми зустрінемось «малим хуралом» через рік, п’ять, десять (?!). В зв’язку з цим згадуються слова однієї дніпропетровської поетеси:
А там за межами буття,
Можливо, є буття без краю:
Можливо, вітер там гуляє,
Можливо, там Ріка моя,
Можливо там багато краще,
І той же дзвін, і тихий ранок…
Не за горами рубікон:
Обнімемося, про всяк випадок.
Світлана Сєдая, випускниця 1960 року,
Тетяна Бондаренко, завідувач Музею історії
та розвитку ЗНУ
