Триває співпраця Музею історії виникнення та розвитку ЗНУ із випускниками минулих років, які поповнюють музейний фонд різноманітними експонатами, фотографіями, споминами, листами. Цього разу лист зі спогадами надійшов від випускниці філологічного факультету на той час Запорізького державного педагогічного інститут 1960 року Світлани Сєдої. Вона розповідає про зустріч випускників, яка зібрала у Запоріжжі людей, що давно вже мешкають у різних куточках України, мають різні професії, думки. Проте й сьогодні усіх їх об’єднують проведені разом у стінах вишу роки та пам’ять про найкращих у світі вчителів і наставників, які дали їм путівку у життя.
– Під час зустрічі старих друзів згадували найприємніші моменти молодості – студентські роки та своїх викладачів. Тему розмови запропонувала Таїсія Науменко, а усі інші з радістю її підтримали. Говорили про своїх наставників, аби розповісти про них нинішнім студентам і викладачам ЗНУ, адже саме вони дали випускникам 60-х міцні знання, навчили жити, чесно працювати, розуміти світ, дружити, любити. Таїсія Мелешко оголошувала їхні імена, а ми всі встали, щоб пом’янути тих, кого вже немає серед нас, але хто залишили слід в наших серцях. Цей перелік лунав як реквієм, як клятва, як обітниця, бо це була данина пам’яті тим, хто був з нами завжди поруч – усі п’ять років навчання – і на спортивних майданчиках, і на літературних та музичних вечорах, і на суботниках, і в колгоспах, і в гуртожитку. Це, передусім, наші захисники: вони були учасниками війни з нацизмом, мали урядові нагороди. Працюючи у важкий для країни післявоєнний час, вони знаходили в собі сили і мужність бути не просто собою, а стати взірцем для нас, адже залишалися молодими душею, закоханими в життя і хотіли бачити це життя кращим. Усі вони були для нас дороговказам, ЛЮДЬМИ з великої літери. Ось їхні імена: Микола Шакало, Федір Борщевський, Іван Молдаван, Михайло Сидоренко, Іван Щербак, Іван Бондаренко, Василь Перев’язко, Абрам Коган, Микола Кур’янович, Вадим Лебединський, Микола Макляк, Володимир Туркін, Аркадій Бровко, Олена Міксон, Ольга Благовіщенська, Антоніна Носко, Леонід Тутов, Олександр Хитров, Федір Олійник, Михало Чемерисов, Ольга Ганич, Федір Ващук, Зінаїда Ідельс, Маргарита Отто, Іван Пуха, Степан Журавель, Іван Антонець, Дмитро Малявін, Арсеній Мізін, Владислав Комлев, Валентин Овсянніков, Галина Семашко, Вікторія Ліповко, Євгенія Косенко, Ірина Дєєва, Володимир Харламов.
Наші викладачі… Скільки добрих слів хочеться сказати на їхню адресу! Олена Міксон – ерудована, чуйна, доброзичлива жінка. Пригадуються її лекції… Хочеться їй подякувати, адже вона ніби попереджала нас бути пильними, боротися за свою незалежність, любити свою країну. Згадується також скромний і справедливий викладач історії Іван Бондаренко. Принципова, чесна людина, він ніколи не йшов ні на які угоди із совістю і любив порядок в усьому. Випускник ЗДПІ Семен Літвак запам’ятав слова Івана Івановича, який в жодному разі не приймав екзамен без залікової книжки у студента: «Ви, звичайно, скажете, що це формалізм, але це – хороший формалізм». Сам він старанно вів записи, а також поважав працьовитих, сумлінних, старанних, завзятих студентів, підтримував їх. І ми усі вдячні цій добрій, чуйній, але вимогливій людині за уроки життя.
Дуже подобався нам, тоді студентам другого курсу, практикум виразного читання, який проводив надзвичайно яскравий і оригінальний викладач, талановитий актор, Заслужений діяч культури Олександр Хитров. Він зовні був схожий на Альберта Ейнштейна. На заняття завжди приносив магнітофон, що для нас, дітей війни, було справжньою дивиною. Ми спочатку боялися підходити до нього, а тим більше записуватися на плівку. Для відпрацювання навичок виразного читання Олександр Якович вибрав байку Івана Крилова «Ворона і Лисиця». Спочатку сам читав як справжній майстер виразного читання. Його напрочуд глибоке проникнення в текст, його артистизм, інтонації, темп, висота та довжина звуків і певні маніпуляції з голосом вражали. Він то вдихав повітря, затримуючи подих, потім понижував голос. Звичайно, це описати важко, але це було щось неймовірне, вистава одного актора! Уроки Олександра Яковича справляли на нас велике враження. Хитров водночас міг добре організовувати й будь-які справи, а також показував, які талановиті його студенти. Олександр Якович неодноразово домовлявся з адміністрацією театру, аби студенти безкоштовно відвідували вистави. Одного разу в Запоріжжя приїхала студія МХАТу і він вмовив художнього керівника, аби його трупа завітала з виставою у наш інститут. А перед виставою показали й виступи найталановитіших студентів вишу, серед яких був і наш Сєнєчка Літвак, який імітував голоси викладачів і демонстрував віртуозну гру на скрипці. 
Викладачі інституту віддавали нам частку свого життя: крім знань, організовували вечори, на яких і самі виступали. Так, Леонід Тутов, викладач давньоруської літератури, сліпий з дитинства, чудово грав на піаніно, дивуючи усіх своїм талантом. Абрам Коган, якого ми обожнювали за завжди підтягнутий зовнішній вигляд, за чудові лекції, за музичні здібності – прекрасний спів і гру на акордеоні. Одного разу він приїхав у колгосп, де ми працювали на збиранні врожаю, і влаштував вечірку. Тоді ми співали до ранку під його акомпанемент – ліричні, патріотичні, жартівливі, старі й нові пісні. І це не було панібратство, це не була фамільярність, це була повага до нас і турбота. Пам’ятаємо цікаві емоційні лекції Ольги Благовіщенської, яка викладала російську літературу, її розповіді про Олександра Блока та Володимира Маяковського, з якими вона особисто була знайома, про літературні вечори за участі цих талановитих поетів та дискусії… А як чудово вона декламувала їхні вірші на студентських вечорах! Добрими словами згадуємо викладача англійської мови Степана Журавля, зовні суворого, але такого сердечного, чуйного й вразливого. Коли лікарі ампутували йому ногу, студенти дуже переживали за нього і часто відвідували у лікарні. А коли він повернувся на роботу і ходив на милицях, завжди зустрічали його біля входу, радо вітали, допомагали нести речі.
Викладач української мови Михайло Чемерисов завжди переймався долею України й української мови. Свою любов не приховував в умовах тоталітарного режиму, коли більшість спілкувалася і видавала твори російською, він наголошував, що «сильна українська мова» – це найкраща мова, колоритна, жвава, особлива. Він відкрито говорив і про вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Михайло Тихонович не побоявся підтримати й Олеся Гончара, коли заборонили його «Собор», в якому йшлося про відновлення національної пам’яті й право людини на свободу. Спогади про наших викладачів хочеться закінчити словами Володимира Сосюри – «Любіть Україну»! А їхні «уроки життя» ми ніколи не забудемо.
За дорученням випускників філологічного факультету ЗНУ (ЗДПІ) 1955-60 рр.:
Світлана Сєдая, випускниця філологічного факультету ЗНУ (тоді – ЗДПІ) 1960 р.,
Тетяна Бондаренко, завідувач Музею історії виникнення та розвитку ЗНУ
