Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: журналісти, засновники студії копірайтингу Євген Доронін і Володимир Цяпка
За плечима у Євгена Дороніна — робота кореспондентом редакції новин та кілька авторських проєктів на ТРК «Алекс», у Володимира Цяпки — багатий досвід написання рекламних текстів. Сьогодні друзі працюють у студії копірайтингу «Synergy», яку самі і створили. Товаришуючи ще зі студентських років, хлопці погодилися на інтерв’ю для рубрики «Історія успіху випускників ЗНУ» за умови, що відповідатимуть разом. Таким чином, у нас вийшла тепла бесіда, сповнена ностальгії за минулим, гумору та цікавих роздумів про реалії сучасної журналістики.
Чому колись вибрали саме наш виш і факультет журналістики? Чи не шкодуєте про свій вибір?
Євген: Для юнака, який вигравав районні та обласні олімпіади з української та російської мов, а на уроки з точних наук ішов як на ешафот, майбутнє було доволі очевидним: філологія або журналістика. Другий варіант здавався більш престижним і, мабуть, більш романтичним. А от вибір вишу був цілком прагматичним: державний ЗНУ здавався надійнішим варіантом, аніж його приватний конкурент. Хоча час показав, що обидва виші й понині процвітають. Про вибір не шкодую, це були гарні 5 років. Врешті-решт, саме у стінах Запорізького національного ми з Володимиром і зустрілися. Це було 15 років тому, ще до вступу, на підготовчих курсах. Та і професію, попри деякі її недоліки, я вважаю вдалою.
Володимир: Думаю, що в житті краще взагалі ні про що не шкодувати, а про студентські роки й поготів. Навіть якби вони не дали мені взагалі нічого, крім справжніх друзів, це вже було б немало. А я сподіваюся, що примудрився винести з них ще і трохи професійної користі. Щодо вибору саме журналістики, то мені ще в класі 8-му, здається, стрельнуло, що буду заробляти на життя писаниною. Щоб не дати задню, того ж року припинив як слід займатися точними науками, хоча до того з ними було все гаразд. А ЗНУ обрав тому, що потрапив на бюджет. Усе ж таки отримувати стипендію краще, ніж платити за навчання. Та й сам виш у цілому виправдав надії.
Що найдужче запам’яталося вам зі студентських років?
Євген: Нещодавня ностальгічна прогулянка місцями студентської молодості продемонструвала, що найкращий спогад у нас обох — велика піца з ковбасою сумнівної якості в одному з кіосків із фастфудом. Чи існує він і досі? Треба буде перевірити. Але ж ви питали не про це. Звісно, запам’яталося не зубріння. Моє студентське життя — це насамперед КВК. Як виявилось, то було не лише цікаво, а й корисно. Написання нормальних журналістських матеріалів мені довго не давалося, а от текстів, майже цілком наповнених жартами, — більш-менш. Ця напівжурналістика свого часу стала для мене трампліном. Тому сподіваюся, що принаймні зараз на журфаці за активне творче життя студенти мають поблажки.
Володимир: Так, піца з ковбасою. Недивно, що з такими спогадами в нас обох були проблеми з зайвою вагою. Мені здається, що ця піца — метафора нашої журналістської освіти. Очевидно, що вона далека від ідеалу, але ностальгія бере своє і згадуєш про неї тільки з теплотою. Якщо ж бути максимально серйозним, то найяскравіший саме навчальний спогад — робота над нашою газетою “ЛегЪко”. Це було круто.
Пам’ятаючи вас як талановитих студентів, упевнена, що журналістика — ваше покликання. Проте тепер ви надаєте перевагу власному бізнесу, який, хоч і стосується масмедійної діяльності, та все ж не пов’язаний із роботою в ЗМІ. Чому?
Євген: Дякую за комплімент, але сам я на момент випуску з університету не збирався в журналістику. Зарплатня в запорізьких ЗМІ дуже демотивувала. Я на старших курсах, підробляючи копірайтером, отримував більше. Але сім’я тоді наполягла, що потрібна «справжня робота», та й мене такі думки все ж відвідували. Через кілька місяців після випуску мені пощастило потрапити у відділ новин на «Алексі», а невдовзі мені доручили власний проєкт — «Добро пожаловаться». У нас був дружній колектив, ліберальні та професійні керівники. Я задоволений тими 4 роками, що провів на телеканалі. Але ще більше задоволений тим, що зрештою пішов звідти. Не залежати від когось, займатися лише тим, що цікаво, і заробляти справжні гроші — хіба це не мрія кожного журналіста?
Володимир: Моя історія теж про фінанси. Я ніколи не гнався за всіма грошима цього світу, але те, що платили в місцевих газетах, — це не просто мало, це образа. Я навіть пам’ятаю момент, коли остаточно зрозумів, що ловити там немає чого. Мене посадили в кабінет до провідного журналіста нашої місцевої газети (назву та прізвище залишу при собі), мовляв, щоб узяв шефство над молодим. Й ось він шукає місце в Кирилівці, щоби звозити сім’ю до моря. Й обирає не дорожче 30 гривень за койку. Тоді це, звісно, були не ті гроші, що зараз, але навіть украй спартанське житло стартувало з 50 гривень за добу. Такого майбутнього я собі точно не хотів.
Якщо не влаштовують умови роботи в ЗМІ, чи не варто започаткувати власні? Хтось із вас міг би стати редактором. Адже колись на парах ви мріяли про своє друковане видання…
Євген: Працювати в ЗМІ — це завжди так чи інакше обслуговувати інтереси власника. І неважливо, звичайний ти журналіст чи редактор. Хоча ні, важливо. У редактора ще більше головного болю з цього приводу. Втім, успішні блогери доводять, що тобі ніхто не потрібен, щоб транслювати свої думки. Лише талант та крапля везіння. Тому справжня журналістика дедалі частіше емігрує на YouTube та інші майданчики. Такі приклади викликають захоплення й повагу. Але ми з Володимиром пішли вже знайомим шляхом, бо знали, що на ниві копірайтингу нам гарантовано гарний врожай.
Володимир: Правду кажучи, в мене ніколи не було серйозних намірів започатковувати власний ЗМІ. Це, звісно, крута романтична ідея, але життя диктує свої прагматичні умови. Спочатку працюєш там, де вдається щось заробити. Потім розумієш, що саме в цій сфері в тебе вже є і досвід, і навички. Врешті-решт, звичка стає милою серцю, а там вже й до покликання один крок. Так склалося, що для мене такою сферою став копірайтинг. І я про це не шкодую.
Чим пояснити, на вашу думку, стан, у якому перебуває сучасна журналістика? Чи всі журналісти гідно виконують професійні обов’язки?
Євген: Ні, не всі. Далеко не всі. І я свого часу також. Думаю, що зі мною погодиться кожен із колег, хто працював під час хоча б однієї виборчої кампанії. У ці періоди в журналістиці залишається мало журналістики. І то лише один аспект. Тому вважаю неправильним зараз вдавати із себе лицаря в білому плащі та когось повчати. Щодо причин, то вони зрозумілі кожному. ЗМІ — дорога іграшка. І хто платить, той і замовляє музику.
Володимир: Це системна проблема. Є, м’яко кажучи, не краща журналістська освіта. Є вкрай непрофесійні журналісти (не всі, звісно, але таких занадто багато). Є медійна модель, у якій видання здебільшого просто обслуговують політичні та бізнесові інтереси власників. Врешті-решт, є аудиторія, якій журналістика не цікава. Принаймні така, яка в нас є. Усе це переплетено причинно-наслідковими зв’язками в таке собі порочне коло. Навіть не знаю, як його розірвати.
Викладачі журналістики намагаються виховувати в студентах здатність сміливо висловлювати власну думку, прагнення боротися за істину. Час від часу це обертається проти них, адже на світі, дійсно, немає нічого ідеального, і наш факультет не без недоліків, звичайно. Ми намагаємося не ображатися на деяких випускників, але іноді доводиться відчувати себе таким собі Франкенштейном... Чи допустимо, на вашу думку, публічно критикувати alma mater, користуючись посадою журналіста? Чи буває це виправдано?
Євген: А чому ні? Серед моїх колишніх викладачів чимало справжніх професіоналів, яких я завжди радий зустріти. Я й досі вдячний за їхню роботу. Але давайте чесно: є й ті, хто не має викладацького хисту. Про все можна і треба розповідати: і про гарне, і про погане. Тим паче що позитивні моменти у ЗНУ, й на журфаці зокрема, переважають над негативними.
Володимир: Звісно. Щоби вилікувати хворобу, спочатку треба визначитися з діагнозом. Це делікатна тема, адже до багатьох викладачів журфаку я ставлюся з великою повагою та симпатією. Не хочеться нікого ображати, тим паче що в рамках наявної системи журналістської освіти вони здебільшого сумлінно роблять свою справу. Але глянемо правді у вічі: ця система не надто ефективна. І рівень вітчизняної журналістики, особливо місцевої, це доводить.
Що побажаєте сучасним студентам?
Євген: Як би банально це не звучало, бажаю знайти своє покликання. Вірте в себе, все обов’язково вийде. Адже ви отримуєте професію, що дозволяє реалізувати себе в багатьох сферах. Здається, що журналістика не ваше, — спробуйте себе в рекламі, PR або копірайтингу. Вони досить різні, щоб запропонувати вам щось нове, та водночас достатньо подібні, щоб ви могли застосувати свої компетенції. Світ належить якщо й не молодим, талановитим та сміливим, то принаймні тим, хто був саме таким на початку своєї кар'єри.
Володимир: Навіть не знаю, що додати. Критично ставитися до себе. Але робити це конструктивно. Саме це, на мою думку, запорука професійного зростання. А ще удачі, вона ніколи не завадить!
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко
