Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець журфаку, кореспондент газети «День», аспірант нашого вишу Ігор Самокиш
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках вашій увазі пропонується інтерв’ю з вихованцем факультету журналістики Ігорем Самокишем.
Що найперше з'являється в пам'яті, коли ти згадуєш про факультет журналістики ЗНУ?
- Найперше – Віктор Володимирович Костюк, тому що він – людина, яка нас усіх об’єднувала й об’єднує. Потім згадується дуже велика кількість практик. На першому курсі у нас обов’язково вона мала бути, тож Віктор Володимирович усіх зібрав і почав оголошувати видання, у яких ми мали її проходити. Першу практику я проходив у пресцентрі ЗНУ, в університетській газеті. Згадую, як прийшов на факультет дуже сором’язливим, мені було лячно та соромно спілкуватися з людьми, але саме під час практики розвинув комунікативні навички, які неодноразово ставали в пригоді. Коли я дізнався, що проходитиму практику саме в пресцентрі при університеті, мені це здавалося найгіршим варіантом. Буквально за кілька днів моя думка почала змінюватися, тому що зустрів відданих своїй справі людей. Вони й зараз там працюють. Це й Марія Канцелярист, й Таміла Тарасенко, й Олена Благодарова, й Ірина Бондаренко, тоді ще пресцентр очолювала Олена Скок. Отримані знання та досвід дали мені шалений поштовх, щоб розвиватися. Після закінчення практики продовжував писати про факультетські події, і мене запросили працювати в пресцентр на півставки. Тож, студентом-другокурсником, я вже працював. Це дуже гарний досвід, щоб навчитися швидко відписувати про події.
Студентське життя на факультеті журналістики – яке воно в тебе було?
- У мене було активне студентське життя: брав участь у спортивних заходах, виступав на концертах, грав на акордеоні. Крім того, я намагався більш-менш пристойно вчитися. У мене були «четвірки» та «п’ятірки», дуже багато працював. Якось мені видалася нагода поїхати до Швеції за програмою академічного обміну. З факультету відправили всього троє студентів: Женю Богданову, Пашу Коваленка та мене. Разом ми поїхали на рік с
тажуватися у шведському університеті. Там я познайомився з журналістом Стігом Фредріксоном, який в Радянському Союзі був власкором у Москві. Він передавав таємними каналами до Швеції матеріали дисидента, письменника, Нобелівського лауреата в галузі літератури Олександра Солженіцина. Я зробив із Фредріксоном інтерв’ю, в якому він мені розповів, як вони домовлялися про зустрічі з дисидентом, як передавав матеріали. Писав цей текст довго, але мені допомагав викладач Юрій Олександрович Ботнер. Без його редакторського досвіду мій текст не вийшов би таким вдалим. Готове інтерв’ю надіслав у газету «День», де його забрали буквально з руками та ногами. Коли вступив у магістратуру на наш факультет, мені подзвонили з редакції та запропонували працювати в міжнародному відділі газети. І вже наступного дня я з рюкзаком й однією сумкою поїхав до тоді ще невідомого мені Києва. Щодо магістратури, то оформив вільний графік відвідування занять, приїздив щомісяця складати завдання. В нашій групі було восьмеро студентів, четверо з нас вже працювали. Звісно, викладачі нас сварили за те, що ми не ходимо на пари, але інакше не можна було. Я не зовсім розумію тих людей, які навчаються на факультеті журналістики, й за весь період навчання не написали жодного матеріалу. Особисто в мене була така установка, що на п’ятому курсі я мав би вже працювати. Власне, до цього й прийшов.
Як далі відбувалося твоє професійне становлення?
- Після першої практики влітку почав писати для газети «Острів свободи» (до речі, тоді 
головним редактором була Наталія Анатоліївна Виговська). Потім створював журналістські матеріали для газети «Индустриальное Запорожье». Все це поєднував з роботою в пресцентрі. Наприкінці другого курсу потрапив до Літньої школи журналістики (газета «День»). Для мене це стало переломним моментом. Коли ми навчалися, Віктор Володимирович поширював серед нас ідеї читати якісну журналістику, вчитися у професіоналів, і для прикладу він наводив газету «День». З першого курсу я мріяв працювати тільки в друкованому виданні. Під час практики у виданні «День» зустрів людей, які створюють цю потужну газету, і я більше ніде не хотів працювати, окрім цієї редакції. Про мене, це колосальний й унікальний досвід. Протягом місяця для студентів там влаштовували своєрідний «ньюзрум». Разом зі штатними співробітниками практиканти мали змогу долучитися до створення матеріалів. Після другого курсу я не полишав спроб писати. Спочатку не всі мої матеріали друкували, і лише через рік практики це все ж таки сталося. Я писав про одні й ті ж самі ідеї для запорізької місцевої газети і для «Дня». Ясна річ, матеріали були несхожими: я намагався робити якомога більше різних фотографій, брати багато коментарів, щоб вистачило на два матеріали.
Мабуть, перед кожним журналістом-початківцем був вибір: працювати на свої «ім'я» або заради власного гаманця. Яку пораду ти можеш дати молодим 
журналістам, щоб відразу зробити правильний вибір?
- У мене ніколи не було такого вибору. Ті гонорари, які отримував у запорізьких газетах, їх вистачало хіба що на поповнення мобільного рахунку або один раз сходити на піцу. Треба завжди думати про перспективу, про те, що життя продовжується й те, що сьогоднішня вигода може перетворитися в «ніщо» завтра. Але у кожного свої цінності та цілі. В жодному разі не можна засуджувати людину, яка обере гроші, адже всім нам треба на щось жити. Зрештою, можна писати під псевдонімом. Новачкам складно в цій грі, особливо, коли ти не знаєш правил.
На твою думку, яких змін потребує сучасна українська журналістика?
- Думаю, сучасна журналістика потребує самоповаги, грамотності. Журналісти мають знати правила української та російської мови, працювати професійно, щоб до них ставилися з повагою. Відповідно від їхньої роботи залежить ставлення й аудиторії, й колег до них. Ще одна проблема, яка існує не тільки в журналістській спільноті, а й в усьому нашому суспільстві – це відсутність солідарності. Якщо одна редакція виходить на протест проти політики каналу чи проти зміни власника, то дуже маленька вірогідність, що їх підтримають інші журналісти. Також прикро те, що провідні медіа впливають на світогляд людей, адже у кожного ЗМІ є власник, який диктує свої правила…
Наскільки важливо бути незалежним журналістом?
- Це дуже важливо, адже в цьому й полягає суть журналістики – в незалежності. Якщо тобі говорять, з яким акцентом писати про ту чи іншу подію, то втрачається весь смисл роботи журналіста. Все зводиться до пропаганди, «бойового листка», де пропихуються відповідні наративи, зміщуються акценти. Безперечно, незалежність – це важливо, але не завжди можна її досягти, оскільки всі від когось залежать.
Спілкувалася Алла Стрілець
