Університет Абітурієнту Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, фахівчиня сектору зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю держслужби з надзвичайних ситуацій Альона Нестеренко

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, фахівчиня сектору зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю держслужби з надзвичайних ситуацій Альона Нестеренко

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, фахівчиня сектору зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю держслужби з надзвичайних ситуацій Альона Нестеренко
05.11.2020 11:23 Все Головні новини Факультети Журналістики Відділ доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування Історії успіхів випускників ЗНУ ZNU Zaporizhzhia National University факультет журналістики відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування пресслужба ЗНУ Історії успіхів випускників ЗНУ

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». І черговий його матеріал присвячений розповіді про досвід професійного становлення і успіху вихованки факультету журналістики Альони Нестеренко, яка сьогодні працює головною фахівчинею сектору зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області.

- Пані Альоно, Ви завершили факультет журналістики ЗНУ. Працюєте нині у сфері зв’язків із громадськістю. На скільки змінились уявлення про журналістику порівняно з 2016 роком, коли ви отримали диплом журналіста?

-Уявлення про журналістику змінювалися впродовж усього навчання. Ми були студентами-першокурсниками у 2010 році й всі – у рожевих окулярах, із мріями про телебачення, впізнаваність та інші типові речі, притаманні 17-річним підліткам. Ми були переконані, що журналіст – це людина, що апріорі отримує великі гонорари і, однозначно, є лідером думок, беззаперечним авторитетом, який несе відповідальність за все написане або сказане в ефірі. Хоча, хто такий «лідер думок» ми тоді ще не знали. Перший розрив цих наївних, поверхових уявлень відбувся на семінарі зі «Вступу до спеціальності». Там, під час аналізу журналістський двобій Волтера Дюранті та Гарета Джонса за правду у висвітленні Голодомору, відкрилися очі на обраний фах. Ми збагнули, що світ може бути несправедливим, а інформація бути пластиліном у руках людей, у яких відсутні моральні абсолюти. Кожна третя п‘ятниця вересня (День пам’яті українських журналістів) була тією болючою точкою, яка зводила нанівець усі підліткові мрії про славу. «За правду журналіст може заплатити найдорожчим», – постійно повторювала собі я і ставила питання: «Альон, а ти готова?».

Далі ми постійно брали участь у зустрічах з апологетами сучасної журналістики як регіонального, так і загальнонаціонального рівнів. Деякі, відверто, шокували. Коли головний редактор одного з тоді популярних друкованих видань Запоріжжя заявив першокурсникам на зустрічі: «Слухайте, журалістика – це комерція. Про яку правду йдеться?», – очі згасли у більшості. 

  Які спогади спливають, коли згадуєте університет?

-Моя одногрупниця, коли ми отримали дипломи, сказала: «Нарешті це закінчилося». Такий підсумок навчання – точно не моя історія. Я дуже сумувала за університетом. Для мене ці роки – найкращі. Я завдячую сім нашим викладачам, людям високого морального абсолюту, що ліпили з нас професійних молодих журналістів і не боялися гладити «проти шерсті». Так гартувалися наші особистісні та професійні якості.

Зараз, працюючи в Службі порятунку, ми з колегами продовжуємо взаємодіяти з рідним факультетом у напрямку профілактики та запобігання надзвичайним ситуаціям, особливо серед студентства. Не можу не згадати, як у листопаді минулого року здійснювали запис соціальної реклами на тему евакуації під час пожежі в одному із торгових центрів Запоріжжя. Тоді молодий журналіст-студент, навіть став умовним постраждалим, якого знімали спецтехнікою з 5 поверху ТРЦ. Дуже цікавий досвід. Переконана, що попереду чекає ще не один спільний реалізований проєкт.

- Ким себе бачили під час навчання на факультеті журналістики?

-Я бачила себе теоретиком, мене захоплювала наука. Серйозно замислювалася над тим, щоб вступити до аспірантури. Але доленосна зустріч зі Службою порятунку кардинально змінила життя і… майже позбавила вільного часу, який можна було б присвятити сокровенній мрії.

Хоча, доведеться зізнатися, до сьогодні від ідеї аспірантури моя душа остаточно не відмовилася. Усе може бути. Я звикла нічого не виключати, адже життя – непередбачуване.

- На скільки уявлення про професію збігаються з реальністю?

- Нас вчили бути найкращими представниками професії, бути повноцінною «четвертою владою», поборниками правди, завжди в опозиції. Прийшовши до потенційних роботодавців, виявилося, що бути найкращим зовсім не обов’язково. Треба бути зручним та слухняним, чітко дотримуватись редакційної політики, задовольняти потребу аудиторії, а не формувати потребу в якісній інформації, підвищуючи рівень освіченості. Це прикро, особливо в неконкурентному середовищі, де знання та переваги грають проти тебе. Але цьому не треба потурати, найкращий вихід – змінювати середовище та ніколи не поступатися власними переконаннями. 

- Що, на Вашу думку, молодій людині дає навчання в університеті?

- Почула якось щось на кшталт: «вища освіта, як дорога білизна – її не видно, але ти почуваєш себе впевнено». Маячня! Освічену людину завжди впізнаєш з-поміж тисячі. На жаль, не кожен, хто здобув вищу освіту – освічений. Життєвий парадокс! І пояснює цю прикрість те, що такий студент не має бажання вчитися та відкриватися новому. 

Молодій людині, яка тільки-но розпочала втамовувати спрагу до пізнання та прагне навчатися,  університет розкриває нові горизонти й сприяє цій старанності. Якщо подивитися ширше, за межі фактичного прагнення отримати диплом, студент в університеті отримує набагато більше ніж фах. Зокрема, він здобуває вміння систематизувати інформацію, формувати картини світу в мотиваційному, прогресивному середовищі; удосконалювати комунікаційні навички; можливість відкрити таланти, окреслити спектр захоплень, дізнавшись, що дійсно «твоє». Усе це дає молодій людині шанс стати «Особистістю», а це, погодьтеся, більше ніж диплом. 

- Що порадите сучасним студентам факультету журналістики?

- Я бажаю студентам, щоб вони ніколи не почували себе ніяково через власний розум і здібності. Це поступово й непомітно зводить нанівець усі прагнення. Присвятіть кілька хвилин щодня на маленьку, але дієву боротьбу з лінощами, бо вони вбивають навіть найбільший талант. 

Будьте допитливими, розширюйте горизонти вашого пізнання та не нехтуйте факультативами. Адже ви ніколи не будете знати достеменно, коли вам на професійному шляху стануть у пригоді знання з політичного прогнозування чи релігієзнавства.

- Що найскладніше в роботі головного фахівця сектору зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області?

- Кожен мій день завжди має присмак неочікуваності. Адже ніколи стовідсотково не передбачиш, які природні та техногенні лиха спіткають наш регіон саме сьогодні. Скільки виникне пожеж, кому потрібна буде допомога, яких збитків завдасть чергова негода і скільки від цього постраждає людей: все це неможливо спрогнозувати. Моє головне  завдання – показати роботу рятувальних підрозділів, які вступають у двобій із тим чи тим лихом. Адже поки рятувальники ДСНС ліквідовують наслідки, співробітники пресслужби перебувають поруч, фіксуючи покроково все, що відбувається. 

Найважче в цій роботі – постійно дивитися в очі чужій біді, бути свідком лиха. До цього неможливо звикнути, можна лише навчитися з цим жити. 

- Як журналістська освіта допомагає Вам у роботі? 

- Я опинилася, так би мовити, по той бік барикад. В університеті нас навчали бути завжди «в опозиції», ставити «незручні» запитання, бути допитливими шукачами правди. Коли я прийшла на службу в ДСНС, колегами стали мої вчорашні одногрупники, де вони – журналісти, які ставлять оті незручні питання, а я – співробітник державної установи, який мусить відповідати на них. Навчання в університеті дуже допомагає, навіть пари, де ми вивчали організацію роботи пресслужб, стали в пригоді. Тим більше, що, завдяки викладачам факультету журналістики, які втовкмачували у наші голови науку, зустрічам із представниками мас-медіа та постійній виробничій практиці у ЗМІ, я змогла вивчити інформаційні потреби сучасних журналістів у нинішніх діджитал-умовах. І найперше – це оперативне отримання та опрацювання інформації. Позавчорашній порятунок людини на Азовському морі чи реліз події минулого тижня на тему безпеки життєдіяльності  сьогодні вже нікому не цікавий. Новина, наче риба, смачна поки свіжа. Це не таємниця. Тому моє завдання робити контент якісно та швидко. У цьому допомагає ще й покликання, що викарбувано в самій назві місця, де працюю. Коли оперативність – стиль життя, що  накладається на роботу в оперативно-рятувальній службі. Така комбінація – вже половина успіху у взаємодії з медіа. Ми – колеги.

  Сьогодні Ви маєте звання старшого лейтенанта. Як цей факт впливає на усвідомлення себе в професії?

-Моя мрія завжди полягала в тому, щоб мати не просто фах, а життєве покликання; виконувати місію так, щоб моя робота була корисною загалу. Саме тому я обрала журфак, бо місія журналіста беззаперечна у своїй релевантності до потреб суспільства. Саме тому я стала до роботи в Службі порятунку. Завжди хотіла належати до чогось більшого, ніж просто «Я». А моє звання старшого лейтенанта служби цивільного захисту – це постійне нагадування про власну приналежність до великого покликання, про яке я постійно пишу матеріали, роблю сюжети для телебачення, готую контент для соціальних мереж та фахових видань. 

  Ви щодня працюєте з людьми, які ризикують своїм життям. На скільки це складно психологічно?

- Із першого дня на службі я щиро захоплююся людьми, що обрали своєю професією рятувати інших, постійно стояти на варті безпеки громадян від природних та техногенних катастроф. Рятувальні підрозділи не мають вихідних і свят, вони завжди в режимі очікування лиха та готові оперативно реагувати на всі виклики, що кидає сьогодення, у будь-який час доби, за будь-яких погодних умов. Не кожному до снаги опанувати цю професію, знаючи наперед, що доведеться постійно ризикувати власним життям, аби врятувати інших. Тож фізичне та психологічне здоров’я – вирішальні. Адже яким би відчайдухом ти не був, без стійкої психіки й міцного здоров’я в Службі порятунку ти просто не відбудешся. 

На кожній надзвичайній події, яку висвітлюю, я подумки бажаю їм сили та витримки. Наші рятівники – це, дійсно, надзвичайні люди.

- Згадайте, який випадок у роботі найбільше Вас вразив?

- Таких випадків було, звісно, дуже багато. Наведу той, що назавжди запам’ятається як знайомство зі сльозами на очах із прекрасною людиною.

Серпнева днина два роки тому. Я їду у відрядження в Бердянськ писати для фахової газети «Ситуація» інтерв‘ю з чоловіком, який напередодні врятував із нічної морської безодні молодого хлопця. Виявилося, що пан Юрій – колишній співробітник комунальної водолазної служби, що звик ризикувати життям й серед власних здобутків має десятки випадків щасливого порятунку відпочивальників на Азовському узбережжі. Розмови з такими людьми – це завжди найдієвіші ліки від розчарування в житті, адже вони надихають і дають надію на те, що не все втрачено. На згадку я зробила кілька фото, пообіцявши, що надішлю їх разом із відписаним інтерв’ю. За кілька днів до здачі газети у друк, я отримала повідомлення про передчасну смерть пана Юрія, якого я подумки називала Капітан Юрій, оскільки він був керманичем невеличкого судна, яке здійснювало прогулянки морем для гостей курортного Бердянська.

Світлини я відправила дружині, не могла інакше, адже я обіцяла. Це було боляче. Матеріал опублікували з некрологом у кінці, і це був найсумніший мій текст, гіркий спогад про найвеселіше інтерв‘ю з людиною, яка не просто дарувала нове життя тим, хто опинявся за крок до смерті у водній пастці, а яка уособлювала своїм існуванням саме життя у всій його винятковості.

Дотепер бережу аудіозапис того інтерв‘ю, де щасливий, сповнений життя Капітан розповідає про те, що ніколи не можна здаватися перед життєвими обставинами. Пам’ять про нього житиме завжди, як і вічні прості істини, які він тоді мені відкрив. 

- У Вас чимало обов’язків. Ви висвітлюєте діяльність управління, наповнюєте соціальні мережі, здійснюєте профілактичну діяльність, готуєте документацію… Що надихає у Вашій роботі найбільше ?

- Будь-яка надзвичайна подія – це лихо й збитки для постраждалих. На жаль, втрати не завжди матеріальні: дім, який зруйнував вогонь чи підтоплений внаслідок зливи будинок. Часом стихія забирає найдорожче – життя. Станом на 18 серпня в Запорізькій області на пожежах загинуло 47 людей. Скільки родин втратило близьких людей, батьків, друзів, дітей, а отже, лише за однією трагедією – ще десятки постраждалих, яким доведеться нести це горе впродовж усього життя. 

Тому в такій ситуації починають надихати прості речі: коли оперативний черговий повідомляє, що вогнеборцям вдалося врятувати людей із палаючої квартири; видих полегшення матері, коли рятувальники витягнули із занедбаного колодязя її малого сина, який, бавлячись, туди впав; посмішка дитини, що обіймає поганця-кота, якого співробітники Служби порятунку щойно зняли з дерева; звичайне щире  «дякую», яке говорять мені слухачі наших лекцій та інтерактивних уроках. Надихає саме життя, наперекір усім негараздам! У такі моменти думаєш про  те, що життя – це найбільша цінність. 

 

 

 

 

 

 

Схожі новини

ERROR - select n.cached_info from cms8_news as n where n.lang='ukr' and n.news_id=52316 and cach_timestamp>1614334743
Unknown column 'n.news_id' in 'where clause'