Університет Абітурієнту Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка філологічного факультету, вчителька початкової школи в Токіо Наталія Лисенко

«Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка філологічного факультету, вчителька початкової школи в Токіо Наталія Лисенко

«Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка філологічного факультету, вчителька початкової школи в Токіо Наталія Лисенко
24.12.2020 13:24 Все Головні новини Факультети Філологічний Історії успіхів випускників ЗНУ ZNU Zaporizhzhia National University філологічний факультет відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування пресслужба проєкт Історії успіхів випускників ЗНУ

У Запорізькому національному університеті триває важливий профорієнтаційний проєкт «Історії успіху випускників ЗНУ» (ZNU, Zaporizhzhia National University). Сьогодні в рамках його реалізації пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з вихованкою філологічного факультету, вчителькою японської програми «Міжнародне порозуміння» в школах Йокогама (Японія) Наталією Лисенко.

- Пані Наталю, чим Вам запам'яталося навчання в ЗНУ?

- Мабуть, як і для всіх, для мене студентські роки – найкращі. Багато чого було цікавого. Під час навчання я вже мала свою першу роботу. Працювала в нічну зміну, а потім їхала в університет. Тому зранку на парах інколи й засинала. Але попри це, я добре навчалася й закінчила філологічний факультет на «відмінно». Звичайно, залишилися після університету тільки хороші спогади. Я не знаю жодної людини, в якої це було б інакше. Адже студентські роки – це воля, перші кроки, випробовування себе на міцність.

- У нашому суспільстві часто жартують, що студенти з філологічною освітою не можуть знайти роботу, тому що зараз втрачається попит на професії гуманітарного спрямування. Що б Ви сказали на це студентам або абітурієнтам, які хочуть вступати на філологічний факультет?

- У ті часи, коли вступала я, була зовсім інша політика щодо філологічної освіти. Так, вона не була на «лавах першості», але зараз ситуація змінилася. Я теж ніколи не думала, що працюватиму за спеціальністю. Після філологічного я здобула освіту психолога в ЗНУ та навчалася проєктного менеджменту на факультеті Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Власне, я думала, що за останньою спеціальністю, більш практичною, й буду працювати. Але зараз я педагог, мені це подобається, я вважаю вчителювання справою, яка мені приносить насолоду й багато позитивних емоцій. До того ж, діти також щасливі, бо дізнаються купу нового під час уроків.

Зараз я викладаю в Японії школярам із початкової школи. Я розповідаю їм про українську культуру. Нещодавно мій учень із шостого класу написав мені записку грамотною українською мовою. Я була шокована та надзвичайно щаслива від цього. Мої учні часто роблять мені фігурки сердечок та інші різні поробки оригамі. Не так давно учениці сказали мені: «Дякуємо, що навчаєте нас, ми хочемо навіть поїхати в Україну». Це надзвичайно приємно чути!

- Як в Японії ставляться до української культури?

- Зараз є великий попит на українську культуру в усьому світі. Саме сила України й базується на цих традиціях та культурі, тож нам треба це все активно згадувати й пропагувати. Надзвичайно приємно дивитися, який поштовх пішов у цьому напрямку.

У Японії є невелика діаспора, близько тисячі українців. До того ж, є громадська організація «Краяни», якій вже більш ніж 20 років. Зважаючи на те, що українці на території Японії «розкидані» островами, важко часто збиратися разом. Але через карантинні обмеження з’явилася нагода організовувати зустрічі завдяки онлайн-зв’язку. Найбільша кількість українців зосереджена саме в Токіо. Ми організовуємо фестивалі та інші заходи. Уже шостий рік поспіль (до карантинних часів) в центрі Токіо ми проводимо парад вишиванок, до якого долучаються не тільки українці, а й японці всією сім’єю у вишиваних сорочках. Є у нас також українка, яка дуже гарно вишиває. До неї приходять японки на майстер-класи. Вони власноруч зробили собі вишиванки й пришли в них на парад.

Коли я приїхала в Японію десять років тому, майже всі, хто мене питали, звідки я, не чули про Україну. Зараз все змінилося. Хоч наша країна й далека від Японії, місцевих приваблює пізнання чогось нового й вони з радістю для себе відкривають Україну. А нещодавно в мережі японських цілодобових продуктових магазинів навіть почали продавати котлету по-київськи.

- Чим відрізняється шкільна система освіти в Японії від української?

- Тут існує початкова (1-6 класи), середня (7-9 класи) та старша школи (10-12 класи). Я викладаю в початковій японській школі. Дуже тішить, що діє програма «Міжнародне порозуміння». Це – предмет, у якому всі вчителі – іноземці. Кожен із них представляє свою культуру й викладає англійською. Зі ста п’ятдесяти вчителів троє викладають українську культуру, я – одна з них. Кожен рік наші школи, де ми працюємо, змінюються. Це зроблено для того, аби всі японські школярі могли вивчати різні культури з усього світу.

До того ж, новому навчаються не тільки школярі, а й вчителі. Нещодавно й прийшла до школи, а одна з вчительок поділилася зі мною, що зварила борщ. А ще один школяр розповів, що його батько нещодавно їздив в Україну та привіз йому звідти вишиванку.

- Про що розповідаєте на своїх уроках?

- Вчителі самі складають програму навчання. У моїй є українське Різдво, Стрітення, свято Івана Купала, українська школа. Найбільше дітям подобаються уроки про козаків, я навчаю їх танцювати гопак (правда, спрощену версію). Наприкінці кожного навчального року, коли час вчителям змінювати школу, учні мені пишуть те, що їм найбільше сподобалося з мого предмету. Так ось, найбільше згадують, як вони танцювати гопак.

Буває так, що діти приходять додому й діляться враженнями, що вчителька з України розповіла їм на уроці. До мене підходила мама одного з учнів й ділилася своїми емоціями від поїздки в Україну: вони полюбили цю країну, українську кухню та навіть купили вишиванки додому.

Мову японські школярі не вивчають, єдине, я навчаю їх вітатися та прощатися українською. Тож коли я проходжу школою, вони кажуть мені «Доброго ранку», а коли прощаємося – «До побачення».

У школі навіть бувають такі дні, коли на обід готують страви народів світу. Зазвичай, борщ варять саме в холодну пору року. У першокласників, які пробують його чи не вперше в житті, виникає інтерес до цієї страви. Загалом відгуки позитивні. Звичайно, тут борщ відрізняється від традиційного, адже є деякі обмеження в кількості м’яса. У кожній школі є так званий дієтолог. Ця людина займається тим, що розраховує те, наскільки збалансовані страви, приготовані для школярів. Адже в японців є окремий культ їжі. У кожній школі є радіо, по якому роблять різні оголошення, а чергові розповідають, що сьогодні на обід, із чого складаються страви, наскільки це збалансовано, та чому це корисно для нашого організму.

- Які з українських традицій Ви перенесли у свою сім’ю в Японії?

- Принаймні двічі на місяць я готую борщ, мій чоловік його дуже любить, а його батькам подобається наш вінегрет та вареники. Коли я переїхала до Японії, то познайомилася з українською діаспорою. Серед неї є Наталія Ковальова, яка й заснувала об’єднання «Краяни». Наталя дуже шанує українські традиції, я весь час беру з неї приклад. Тому ми святкуємо традиційне Різдво, де у нас має бути 12 страв. Ми вдягаємо вишиванки, співаємо щедрівки, а потім дітям роздаємо солодощі та дрібні гроші.

Також ми святкуємо Колодія (Масляну – авт.). Зазвичай, ми з дітками в цей день у школі готуємо вареники, співаємо веснянки, гуляємо в традиційні українські ігри. Нещодавно ми провели свято Святого Миколая. У нас є традиція випікати «миколайчиків» та розмальовувати їх. До нас приходить Миколай, ми робимо виставу, діти співають пісні, танцюють та розповідають віршики.

- Дякую, пані Наталю, за відверту розмову!

 

Алла Стрілець,

студентка 2 курсу факультету журналістики

 

 

 

Схожі новини