Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики: редакторка, журналістка, контент-менеджерка Ольга Жукова

У рамках проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ», який триває в Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University), продовжуємо розповідати про досвід професійного становлення та успіху випускників факультету журналістики ЗНУ. Про роки навчання, професійне становлення та стан сучасної журналістики поділилася з нами своїми думками й спогадами вихованка факультету журналістики: редакторка, журналістка, контент-менеджерка Ольга Жукова.

- Пані Ольго, які асоціації виникають найпершими, коли чуєте "Факультет журналістики Запорізького національного університету"?

- Віктор Володимирович Костюк. Катерина Олексіївна Доценко. А ще, бібліотека з величезними теками карток. Коли вперше побачила університетську бібліотеку, подумала: це ж треба, стільки книжок в одному місці – й усі безкоштовно. А тоді виявилось, що на всі у мене не вистачить часу. Я полюбляла брати останні книжки зі списку літератури. Їх, зазвичай, ніхто не брав, інформація там була унікальна і часто навіть епатажна. Наприклад, так я дізналась про Емануеля Сведенборга, містика, який розмірковував про рай і пекло. Ще – дзеркала у холі навчального корпусу № 2, ну, ви знаєте, ґанок, де збираються студенти. Я, до речі, кинула палити. Ще – архітектура старих корпусів –№№ 3 і 5. Студмістечко ЗНУ дихає історією та історіями. Зараз мені приємно там гуляти.

- Були такі моменти зі студентських часів, які б Ви хотіли повернути зараз?

- Ні. У мене ніколи не було абсолютно щасливих і абсолютно нещасних моментів. Я б не хотіла прожити щось вдруге. Більш цікаво, що там іще буде. Я б не хотіла навіть нічого виправити. А деякі моменти були дуже тяжкі, й мені страшно думати, як я їх пережила. Тоді ще не знала нічого про депресію та ментальне здоров’я. Мені просто стало самотньо. Хоча я жила в гуртожитку, і щодня довкола були люди. Я сміялась і жила звичайним життям. Але щось було геть не так. У якийсь момент припинила ходити на пари й вчитися. Стало все не цікаво. Стало нестрашно, що мене відрахують. «Енки» накопичувались і накопичувались, а мені було байдуже та бракувало сил із цим щось зробити. Тоді я мала звернутись по допомогу. Але карала себе й нічого не робила. І ще більше карала. Це почало наростати, як сніжний ком. Ситуація здавалась безнадійною. Я не знала, якої допомоги попросити й у кого. Просто думала, що я – лінива. Погоджувалась з усіма, хто критикував мене, хай би тільки облишили. Потім мене відрахували. Згодом я поновилась, коли вже почала працювати. Робота й зміна обставин допомогли відновити віру в себе й у свою профпридатність. Не знаю, чи є зараз у студентів можливість поспілкуватися з психологом (ред.- у ЗНУ працює практичний психолог у відділі виховної роботи вишу). Або просто з небайдужим викладачем без «комсомольського зібрання». Мені здається, це – важливо. Звертаюся до студентів і студенток: ви ще дуже молоді, ви апріорі хороші, талановиті й красиві. Усе, що з вами трапляється, можна вирішити. Немає ніяких фатальних проблем. Шукайте допомоги, якщо вам погано. Ви все зможете, й усе буде чудово.

- Деякі абітурієнти, які хочуть вступати на факультет журналістики, вважають, що навчатися на ньому легко. А що Ви думаєте з цього приводу?

- Мені було легко навчатися. Мова, література, гуманітарні дисципліни – це те, що я люблю, для чого народилася. Якби я була технарем, мабуть, було б дуже складно. Але гуманітарні науки дарма вважають «порожніми». Щоб стати дійсно гарним гуманітарієм, треба знати не одну, й не дві мови, а краще п’ять і більше. Перечитати й осмислити увесь багатотисячолітній культурний бекграунд людства. Знати психологію, релігію, філософію та логіку. Треба мати критичне мислення. Усе це дуже небезпечно. Бо зробить вас людиною, яка думає. Людиною, яка ніколи не зможе жити в брехні й продукувати її. Бо ваше нутро опиратиметься. Всередині сидітимуть Ніцше, Фройд, Гессе, Гемінгвей, а ще – Коцюбинський із Кобилянською. І всі вони матимуть свою думку щодо всього, що ви робите, на що погоджуєтесь. Ви не надурите себе, якщо ви –гарний гуманітарій. Я вважаю, що в нас мало гарних гуманітаріїв. Покажіть хоча б кількох на телебаченні, у кіно – там, де створюються масові меседжі. У нас є гуманітарії серед непопулярних прозаїків, поетів, музикантів, акторів, режисерів. І – серед журналістів у еміграції.

- Як склалося Ваше життя після випуску з факультету? 

- На момент випуску я працювала на міському комунальному телеканалі в Мелітополі, потім переїхала працювати на ТРК «Запоріжжя», зараз це – Суспільне. Звідти – поїхала до Києва. Там працювала в різних ЗМІ й темах, шукала, що мені до душі методом відсіювання зайвого Застала час, за Януковича, коли всі журналісти, які тільки почали ставати авторитетами й напрацьовувати собі ім’я, піддавались обшукам, вимушені були їхати, комусь із них погрожували. Агентства й газети закривали або захоплювали рейдери. І всюди про це – мовчання. Потім на довгі роки журналістика стала кишеньковою. Я хотіла знайти в Києві таке медіа – найправдивіше з усіх правдивих. Я була на багатьох роботах, стажуваннях, випробувальних термінах. Я була наївна. Шукала ідеал у системі, яка руйнувалась на очах. Зрештою, зосередилась на юридичній галузі. Бо там, принаймні, йдеться про закони. Але зіштовхнулася з тим, що правнича галузь – найбільш цинічна і навіть жорстока. Бо якщо не кожен лікар стане лікувати людину без грошей, то щодо адвокатів – за захист невинного просто так не візьметься жоден. Однак в адвокатів багато спільного з журналістами. І я вважаю, нам є чого в них повчитися. Вони, принаймні, захищають одне одного та спільноту. Не лишають колег один на один із силовиками під час обшуків.

- У Вашому житті був такий момент, коли Ви поїхали до Києва, а потім знову повернулися до Запоріжжя. Це сталося з якихось особистих причин чи все-таки це пов'язано з роботою?

- З особистих. Не можу про це тут розповідати. Але в цьому місці хочу зізнатися в коханні до Запоріжжя. Люблю його. З усіма недоліками, повністю, виправдовую. З Кічкасом, Бабуркою, Бомбеєм, Шевчиком. Із Малим, Університетською, особливо Університетською. Запоріжжя теж любить мене. І ці півтора року, які я тут прожила, були чудовими. Я працювала з найкращими людьми, з найкращими своїми я розважалася й говорили душевно. Мені потрібне Запоріжжя час від часу. Щодо роботи, то, звичайно, її більше в Києві,й зарплати в столиці вищі, умови кращі, можливостей для розвитку – океан. Але я переїхала, знову ж таки, з особистих причин. Зараз я щаслива тут. Що буде далі – час покаже.

- Ви працювали й у галузі журналістики, і в рекламі. Де сподобалося найбільше та чому?

- Більше подобалась журналістика. Бо це не просто робота, а місія. У рекламі менше креативу. Хоч, здавалось би. Усе-таки, в рекламі є одна мета – продати. Сформувати попит. Зробити бренд. Закрутити воронку продажів. Якось усі журнали перетворилися на комерційні проєкти. Я писала статтю, мені запропонували написати рекламний копірайт про якісь ліки. Я написала. Редакторка сказала, що у мене добре виходить і заплатила гігантські на той час гроші – 600 гривень. З того часу мені почали давати писати рекламу. Відповідно, це з’явилось у моєму резюме та пішло-поїхало.

- Нещодавно на своїй особистій сторінці у фейсбуці Ви виклали пост, у якому порушили питання недобросовісної редакційної політики. На Вашу думку, на якому етапі «стосунків» зараз знаходяться українські ЗМІ з так званою «джинсою»? Та чи можливо покласти цьому край?

- Наскільки я зрозуміла після легкого серчингу сучасних редакцій, джинса зараз – це щось легальне, офіційний спосіб заробітку. Люди вже не соромляться казати, що вони просто як артисти на корпоративі, кажуть те, за що їм заплатили. Я не можу таких назвати журналістами. Я вважаю, нам потрібні стандарти, прописані в Законі. Тоді й визначення журналіста має змінитися. Має бути: журналіст – це людина, яка збирає та поширює інформацію, керуючись професійними стандартами. Стандарти – це не щось другорядне, без чого можна обійтися. Вони политі кров’ю, європейці добре знають їхню ціну. Немає стандартів – немає журналістики. Але чи можливо їх прописати, втілити та дотримуватись у сучасному еклектичному метасвіті? Думаю, навряд. Усе це має у щось переродитися. Має з’явитися якийсь стовідсотковий детектор брехні на рівні технологій, думаю. Може, Ілон Маск щось та й вигадає. Але поки що – стандарти.

- Серед старшого покоління журналістів, та й інших професій, вважалося поважним працювати лише на одному місці роботи все життя. Зараз тенденція змінюється, адже люди подекуди хочуть спробувати себе в чомусь новому. Особисто для Вас яким видався досвід зміни роботи?

- Належу до тих людей, яким легше працювати над окремими проєктами. Тому для мене природно змінювати місце роботи. Більше того, я не можу сидіти в офісі цілий день із ранку і до… Намагаюсь вибудовувати роботу так, щоб самій керувати своїм графіком. Але є варіанти. Якщо дуже багато платять, можу певний час сидіти слухняно.

- Деякі студенти так і не наважуються писати матеріали, йти працювати в ЗМІ через брак досвіду, страх наробити помилок і через звичайну сором'язливість. Прошу, скажіть якісь слова, що стануть для них особливим знаком діяти просто зараз.

- Я вам більше скажу: навіть деякі дорослі не можуть побороти цей страх. Це, справді, важко. Дуже важко. Є дорогі курси, цілі програми з психотерапевтами, щоб позбутися цього і наважитись відкрити рота. Ніколи не знаєш, що заважає конкретній людині. Якщо не знаєте, з чого почати, підіть до архіву та напишіть історичний матеріал. Знайдіть інформацію про своїх родичів. Опануйте архівний пошук, взагалі. Якщо вийде матеріал – відправте його до «Української правди», наприклад. Або до міського сайту. У житті журналіста, копірайтера, письменника кожен текст – це страх сорому. Робіть свій поганий текст. Робіть через страх, червонійте, соромтеся, трусіться, хоч зомлійте, але зробіть – потім будете переживати. Швидше за все, це – назавжди. Але з часом стає легше.

Алла Стрілець,

студентка 2 курсу факультету журналістики

Схожі новини