Університет Абітурієнту Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець журфаку ЗНУ, інтернет-журналіст Федір Попадюк

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець журфаку ЗНУ, інтернет-журналіст Федір Попадюк

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованець журфаку ЗНУ, інтернет-журналіст Федір Попадюк
07.09.2021 13:53 Все Головні новини Факультети Журналістики Відділ доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування Історії успіхів випускників ЗНУ ZNU Zaporizhzhia National University факультет журналістики відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування пресслужба проєкт Історії успіхів випускників ЗНУ

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з одним із численних талановитих вихованців факультету журналістики  -  Федором Попадюком. Розмовляли, зокрема, про його суб’єктивне бачення професії, особливості фахової освіти та виклики часу для працівника медіасфери.

- Якщо чесно, не перестаю дивуватися вашим успіхам. Не те щоб я недооцінювала вас, коли ви у нас навчалися… Але ж самі пам’ятаєте: прагнення бути круглим відмінником і сумлінним студентом, який ніколи не прогулює пари, ви, м’яко кажучи, не демонстрували. І от тепер «Українська правда» - дуже помітний і престижний бренд! Причому ви, з усього видно, не пасивний «ґвинтик» редакції, а творча ініціативна людина, багато і напружено працюєте. Розкрийте, будь ласка, секрет, як так вийшло.

- Шкода, що немає часу знайти статистику, якщо така є, але відмінник у школі й університеті не дорівнює талановитому спеціалісту в дорослому житті, про це досить часто говорять. Трієчник, який порушує правила і робить не як треба, а як хоче, краще за конформного відмінника, який дивиться на систему як на щось вічне, а на оцінку та похвалу від викладача як на найвищу винагороду. Бо в житті другі часто роблять роботу виконавців, а перші не бояться ламати те, що погано працює, та створювати щось нове. Звісно є і відмінники, які порушують правила, але такі «єдинороги» досить рідкісні.

Якщо говорити про мене і починати з першого курсу, то так, із погляду викладача, я був не дуже гарним студентом. Одразу після закінчення школи я розслабився і перестав прагнути вчити щось нове. Журналістика мене не цікавила, я пішов на журфак лише тому, що у школі в мене було 11 балів за твори на уроках зарубіжної літератури (і 5-6 балів за граматику). Журналіста я уявляв як людину, яка пише «статті», сидячи з люлькою в роті за великим дубовим столом. І чим відрізняється «УП» від «Дзеркала тижня» чи «Комерсанта», я взагалі не знав. Мене не цікавила суспільно-політична журналістика, я не дуже розумів, чим міністр відрізняється від депутата, а прокурор - від міліціонера. Десь курсу з третього я знову почав читати, здобувати культурний багаж, але наступні роки все одно слабко усвідомлював, чим займатися далі.

Після випуску в 2013 році я випадково і в останній момент потрапив на Медіашколу, яка запускала новий у Запоріжжі телеканал, пройшов на цей канал ВПТВ, дуже випадково став оператором (як на мене - жахливим). Потім почався Євромайдан, який позитивно вплинув на мене і змінив фокус інтересів, але все одно я продовжував працювати оператором, знімати нудні сюжети локального значення... Великий поштовх мені дала одна школа журналістики в Києві. Витративши багато грошей, я поїхав на ту школу наприкінці 2014 року, щоб послухати лекції крутих журналістів та медіаменеджерів. І от кілька лекцій мені, як то кажуть, зірвали мозок - до цього я наче перебував у темряві, а тут побачив багато нових цікавих можливостей. Я повернувся до Запоріжжя з думкою, що треба вчитися програмуванню, робити різні великі проєкти, створювати власне медіа. З 2015 року я почав уже розуміти, чого саме хочу, більше пробувати, шукати якісь шляхи. Паралельно влаштувався на ТБ-5, бо наш канал закрили, потім звільнився - почалися місцеві вибори і те, що у зв’язку з цим відбувалося, мені зовсім не подобалось.

Якийсь час сидів без роботи та вчився програмувати, а десь на початку червня 2015 року на сторінці Севгіль Мусаєвої у ФБ випадково прочитав, що вони відкривають школу журналістських розслідувань. Написав їм, отримав тестове завдання, зробив його на телефоні, сидячи на задньому сидінні машини дорогою до Бердянську, а наступного дня прийшла відповідь - мене кличуть до Києва на фінальну співбесіду. Приїхав, щось промугикав, і наступного дня мені написали, що я проходжу і можу місяць навчатися на цій школі.

Там я сподобався тодішньому керівникові відділу розслідувань і він запропонував попрацювати разом. Повернувся до Запоріжжя, дистанційно щось шукав, збирав, писав, паралельно робив сайт із кількома хлопцями, але ми встигли випустити тільки два спецпроєкти про місцеві вибори, які мали велике цитування у всеукраїнських та місцевих ЗМІ. А потім на «Економічній правді» змінився редактор, новий редактор шукав людей, керівник відділу розслідувань запропонував мене, і в листопаді 2015 року я переїхав до Києва та почав працювати там. Так і прижився.

- Чому обрали для себе саме аудіоподкасти? Які переваги вбачаєте у цьому форматі?

- Це був досить довгий шлях. Завдяки тому, що й «Економічна правда», в якій я почав працювати, і «Українська правда» в цілому - редакції, в яких вітають різні ініціативи й експерименти, я зміг спробувати себе у багатьох ролях. Наприклад, із самого початку мусив робити для стрічки УП ексклюзивні новини, але міг писати і тексти, міг запропонувати ввести новий розділ, «бо от зараз тренд на пояснювальну журналістику, на «Економічній правді» треба багато чого пояснювати, і давайте ми зробимо розділ із картками як на сайтах Vox та «Медуза», тощо. Я міг займатися розслідуваннями, журналістикою даних.

Літом 2017 року так вийшло, що через мої ініціативи мене забрали з «Економічної правди» в «Українську правду» і там я став, як сказала Севгіль, «директором із розвитку». Я тоді запустив нові соцмережі - інстаграм, телеграм, змінив розсилку, отримав добро на  пошуки людини для відеовідділу, смм-відділу, підключив редакцію до якісної аналітики та пуш-сповіщень. Але згодом через мою недосвідченість та психологічну незрілість, через відсутність мотивації, різницю між очікуванням від роботи медіаменеджера та реальністю вся моя діяльність звелася до функції СММ-ника, а єдине, що мене радувало, - це писати жарти в телеграм-канал «УП. Кляті питання». І то тільки в моменти, коли я не замислювався про те, що все, що я роблю, - це коротко переповідаю тексти інших людей, а у фейсбуці я змушую людей робити те, чого я сам ніколи не буду робити - лайкати, шерити і коментувати новини.

Коротше, у 2018 році я вигорів і перебував у дуже депресивному стані. Мою депресію тоді розбавили кілька поїздок до Риги, трьохтижневе стажування в «Медузі» у відеовідділі Ліки Кремер, яка запустила подкасти в «Медузі» наприкінці 2017-го року. Від неї я «заразився» подкастами, почав їх дуже активно слухати, відкрив для себе новий світ, паралельно почав учити англійську, відкрив для себе ще ширший світ англомовних подкастів і повернувся до Києва з думкою про те, що подкасти - це класно, скоро тренд на них прийде в Україну, тому треба починати їх робити.

У цей період ми навіть пробували записати кілька подкастів, але виходило погано, моя депресія тільки погіршувалась і вже в листопаді 2018 року я готувався до того, щоб заявити, що звільняюся. На щастя, тоді я знову з’їздив у Ригу - на денний тренінг від Ліки Кремер про подкасти, який вернув мене до тями. Хоча запалу вистачило всього на пару місяців, я вирішив довести до пуття пілот подкасту «Кляті питання», який почав записувати ще в березні, випустив його в червні 2019 року і зрозумів: мені справді дуже подобається цей процес і, щоб робити подкасти, я готовий терпіти СММ (від якого я остаточно спекався тільки минулого літа).

Чому подкасти? По-перше, для мене це цілий новий світ із цікавими розмовами, де автори тобі як рідні, з цікавими інтерв’ю від дуже розумних і талановитих людей, і з крутими історіями, які занурюють тебе у фантастичний світ. По-друге, для України це дещо нове і не дуже популярне, тому для мене був особистий виклик почати популяризувати цей формат. По-третє, в мене помірний рівень марнославства, а завдяки подкастам я можу, немовби залишаючись у тіні, розповідати щось на широку аудиторію. Та найголовніше, подкасти витягли мене з депресії, дали мету. Я дуже багато шукав, чим я хочу займатися, часто вигорав, а тут за два роки мені не набридло це робити, і навіть у моменти, коли треба було монтувати подкасти у вільний час, працювати у вихідні, я все одно відчував задоволення.

Якщо говорити про переваги подкасту, то це більш інтимна історія, ніж текст чи аудіо. Коли людина слухає подкасти, вона відчуває себе сам на сам із автором. Також подкасти – це про паралельне споживання: ми живемо у світі, де різні джерела інформації конкурують за нашу увагу. Дивитися кіно чи відео, читати книгу чи статтю, залипати у тік-ток чи інстаграм? Ми постійно мусимо обирати. Подкасти ж можна слухати фоново, поки робиш щось інше - прибираєш, готуєш їсти, бігаєш, ідеш на роботу чи їдеш у машині.

- Чи не жалкуєте, що свого часу пішли на спеціалізацію «інтернет-журналістика»? Можливо, знання з радіосправи знадобилися б вам сьогодні більше?

- Був час, коли я жалкував, що не пішов вчитися на економічний факультет, що не цікавився математикою і не вчив англійську, що не пішов на курси програмування тощо. Іншої спеціалізації в цьому списку ніколи не було.

На момент вибору між радіо, телебаченням та інтернет-журналістикою Федору Попадюку зразка 2010 року не було цікаве телебачення, бо не було бажання потрапляти на екран, не було цікавим радіо, бо він його не слухав, а інтернет-журналістика підходила, бо йому подобалося більше писати, ніж говорити чи знімати. А враховуючи, як я вчився, мені все одно потім довелося перевчатися по-новому в процесі роботи, коли я зрозумів, що всі ці інтернет-медіа мені насправді дуже цікаві!

Фактично, все, чим я займався та займаюсь, - це інтернет-журналістика. Під час навчання в ЗНУ ми говорили про конвергентну журналістику, яка поєднує всі форми в одну, і, можна сказати, що останні вісім років я працюю саме в конвергентній інтернет-журналістиці: робив усе - від новин і текстів до відео, займався запрограмованими візуалізаціями даних, медіаменеджментом, СММ, і от зараз - аудіо.

У 2021 році журналіст повинен уміти робити все, хоча б на елементарному рівні, постійно пробувати щось нове і заглиблюватися в те, що подобається більше. Це постійний та тривалий процес, який не закінчується з видачою диплома.  

До того ж, подкастинг і традиційне радіо - це як друкована преса та сучасне мультимедійне інтернет-ЗМІ: підходи досить різні. А враховуючи, що мене цікавлять більше наративні подкасти, мені важливіше вчитися вибудовувати історії, форма тут другорядна, бо тільки за моїм бажанням ці історії стають просто текстом, аудіо чи відео. Тобто насправді я міг би жалкувати, що не пішов вчитися на письменника, але що поробиш.

- Неодноразово бачила в оголошеннях, що ви останніми роками вже виступаєте в ролі тренера. Наприклад, у програмі міжредакційних обмінів Journalism Exchange Program. І як воно – пояснювати ази початківцям?

 - Не впевнений, що JEP - гарний приклад, бо на той момент у мене було 2,5 місця роботи і, мені здається, я був поганим ментором і дав студентам менше, ніж мав би, хоча відгуки були непогані. Але в цілому, якщо мені потрібно розповідати комусь щось наживо, це поки що завжди хвилює, бо трапляється не надто часто. Перед кожним виступом у мене неприємний холодок у шлунку, а потім я наче відключаюсь і хтось говорить за мене. Якщо це онлайн-формат, тоді легше, бо немає великої аудиторії перед очима. Розумію, що викладати мені радше подобається, але, щоб робити це якісно, слід краще готуватися та частіше виступати.

- Необхідність постійно підвищувати кваліфікацію - вимога часу для журналіста нових медіа. Та які, на вашу думку, базові знання та навички має обов’язково закласти університет?

- Я почав би з критичного мислення. І на старті видавати кожному студентові чотири книжки: «Мислення швидке і повільне» Деніеля Канемана, «Гаррі Поттер і Методи Раціональності» Елізера Юдковського, «Соціальна психологія» Девіда Майерса та «Психологія критичного мислення» Дайяни Халперн.

Щодо суто професійних знань і навичок, є два моменти, які потрібно враховувати. Перший стосується речей, які незмінні. І, наскільки я пам’ятаю, факультет журналістики їх закладає. Це різниця між новиною, статтею та колонкою; як працювати з інформацією та джерелами; що треба для хорошого інтерв’ю; як писати сценарій для телесюжету тощо. Друге: мені здається важливо прищеплювати студентам навички сторітелінгу, і тут, напевно, варто орієнтуватися на досвід західних ЗМІ та поради західних журналістів і медіаменеджерів. Умовно, як студенти західних кіношкіл витрачають купу часу на розбір та аналіз класичних фільмів, наші студенти з викладачами мають читати лонгріди The New Yorker та аналізувати, які стилістичні прийоми автори використовують. Або дивитися документальні фільми Vox Explained і аналізувати, яким чином сценаристи вибудовують історію. Чи слухати подкасти на кшталт Wind of Change і аналізувати, з яких елементів складається аудіоісторія та що зробив журналіст, щоб її побудувати. 

Ще є таке поняття як тренди, за ними університети також мають стежити. Приблизно 2014 року всі почали говорити про пояснювальну журналістику і відповідати на запитання, розжовуючи інформацію, як це робив Vox чи «Медуза», яка тоді тільки виникла. Пару років тому видання Axios почало відповідати на запитання «Що ця новина означає особисто для вас» і цей формат теж почав розповзатись різними ЗМІ. Ще був тренд на поштові розсилки, на квадратні хвилинні відео. Врешті решт - подкасти, це теж тренд. І добре, якщо університети слідкують за усім цим, читаючи Digiday чи NiemanLab, або слухаючи подкасти типу Recode Media, бо тоді студенти розумітимуть, що відбувається у ЗМІ саме зараз.

Ще важливо, щоб студенти мали уявлення про те, як працює редакція, щоб студенти максимально можливу кількість часу вчилися щось робити практично, а не теоретично.

- Справжнім журналістом стають, як відомо, на практиці. Коли ви почали відчувати себе впевнено у професії?

- Розумію, що в мене були можливості мало не з першого курсу займатися практикою, але, скажімо так: з усього того, що мені пропонував факультет, тоді мене мало що цікавило. Всіма практиками  я нехтував і ставився до них не дуже серйозно, сприймав радше як повинність. Але я вдячний і радий тому, що завдяки навчанню на факультеті журналістики зміг стати журналістом і залишатись у професії стільки років. Хоча працюю у ЗМІ на різних посадах уже досить довгий час, завжди почувався невпевнено і думав про те, що все, що я роблю - не дуже, навіть тоді, коли інші люди говорили протилежне. Впевнено почав себе відчувати лише останні пару років, і це більше пов’язано з внутрішнім психологічним станом, аніж із набутими компетенціями. Після подкасту «Українські 90-ті», для якого мені довелося провернути просто титанічний обсяг роботи, я зрозумів, що взагалі-то можу дуже багато…

- Так вийшло, що я «піддивилася» в соцмережах, що ви людина дуже відкрита, щира, сповнена внутрішнього неспокою - в хорошому, творчому сенсі. Якщо журналіст - умілий комунікатор (а у вашому випадку так і є), це значно допомагає в роботі. Щонайменше - ефективно просувати контент. Але де пролягає межа, за яку широку аудиторію не варто пускати? Маю на увазі, розкривати усім і кожному свою душу ризиковано, чи не так?

- На щастя, останні роки спокою у мене стало більше, ніж неспокою, дякуючи медитаціям, психотерапевту та іншим приємним речам.

Не впевнений, що у мене вдало виходить просувати контент - для цього треба бути фейсбук-інфлюенсером, регулярно щось писати, а в мене не склалось ні з першим, ні з другим.

Щодо відкритості, колись я для себе вирішив, що повна відкритість - це найкраща для мене, пробачте за такий вираз, стратегія існування. Тому всі мої соцмережі відкриті: те, за що мені має бути соромно зараз, я не видаляю, і про все, що я роблю, я можу спокійно розповісти. Звичайно, є речі надто особисті, про які я не розповідаю на широкий загал. Якщо говорити про межу відкритості, це дуже індивідуально, в кожного вона своя - у когось ближче, у когось далі, у когось взагалі немає, у когось ця межа «оздоблена» парканом із колючим дротом. І кожен орієнтується на власний рівень комфорту. Мені комфортніше бути відкритим.

Щодо ризикованості розкривати усім душу - якщо подумати, насправді немає чогось такого, чим ризикуєш. Дуже допомагає у хвилини появи негативних емоцій - страху чи сорому, згадувати подібні ситуації в минулому. Частіше виявляється, що вони не мають абсолютно ніякого значення.

- Проблема професійного вигорання вам близька. Розкажіть про це…

- На щастя, тримаюся вже два роки без вигорання і, якщо відчуваю, що підходжу близько до нього, намагаюся щось із цим робити.

Причин вигорання багато - хтось працює без відпочинку, хтось просто займається не тим. Хтось вигорає від невідповідності винагороди затраченим зусиллям, а хтось - від того, що немає однодумців. Найгірше - це зловити «джек-пот» і вигоріти одночасно від усього перерахованого.

Як показує мій особистий досвід і досвід моїх колег, медіа, особливо українські, - це середовище, в якому складно не вигоріти. Щодо винагороди ЗМІ не можуть запропонувати багато, але при цьому багато від тебе вимагають. Вважається чи не нормою, що співробітники працюють понаднормово та інколи без вихідних. Плюс, через тебе проходить дуже багато інформації, частина якої пригнічує, а інша є просто інформаційним шумом. Тому багато людей іде з професії, часто відчуваючи себе щасливішими поза її межами.

 - Наостанок побажайте щось рідному факультету журналістики ЗНУ.

- Студентам я бажаю забути про попередній абзац і вірити в те, що сказане в ньому не буде їх стосуватися. І не боятися щось робити, бо страх, особисто мені, заважав дуже довго. Коли немає страху, легше живеться. А викладачам я бажаю студентів, які точно знають, чого хочуть.

- Дякую за інтерв’ю!

 

 

Підготувала доцент кафедри журналістики

Мирослава Чабаненко

 

 

 

 

 

Схожі новини