Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: випускник Інженерного навчально-наукового інституту ім. Ю.М. Потебні та факультету фізичного виховання, здоров’я та туризму Олексій Марков
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває реалізація профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з вихованцем Інженерного навчально-наукового інституту ім. Ю.М. Потебні та факультету фізичного виховання, здоров’я та туризму Олексієм Марковим.
Герой цієї історії успіхів випускників ЗНУ – дуже цікава і неординарна особистість, людина, яка навчається все життя, яка завжди рухається вперед. Олексій Марков говорить про себе, що він «той, хто шукає й усвідомлює». Чимало про нього розповідає сторінка у Facebook, де є історії людей, яких він повернув до життя. Лікар, фізичний терапевт, завжди готовий прийти на допомогу, але наш герой впевнений, що це можливо «лише тоді, коли людина сама хоче собі допомогти. Якщо вона готова працювати, тоді ми разом проходимо цей шлях до одужання». Цьогоріч Олексій Юрійович святкує ювілей – 20 років у професії, і ми від щирого серця вітаємо його з цією датою!
- Сьогодні Ви відомий фізичний терапевт, проте у Вас є і технічна освіта. Розкажіть, будь ласка, як будівельники стають лікарями?
- В мене (посміхається) є медична освіта. Більш того – це перша спеціальна освіта, яку я отримав. Свою майбутню професію я обрав ще в 12-13 років. У мені це, мабуть, закладено на генетичному рівні бо маю родичів, які займаються медичною справою. А в 9-му класі вже вирішив, що обов’язково стану військово-польовим хірургом, тож пішов навчатися до Запорізького медичного училища за спеціальністю «Сестринська справа», і в цей же час я ще закінчив курси масажистів.
- Отримали дві медичні спеціальності, й після цього пішли навчатися на будівельний факультет? А чому так?
- Все просто. Мої батьки хотіли, щоб я отримав ще й технічну освіту, а я мріяв навчатися медицині. Тож на родинній нараді ми вирішили, що подам документи відразу до Медичного університету та Інженерної академії. Куди вступлю, там і навчатимуся. Ось так я і став студентом факультету будівництва та водних ресурсів ЗДІА.
- А чому обрали саме будівельний факультет?
- Тому що мама та її брат працювали за спеціальністю «Водопостачання, водовідведення та раціональне використання водних ресурсів», яку я і обрав для себе.
- Ставши студентом технічного факультету, Ви жодного разу не згадали, що Ви медичний працівник?
- Звичайно згадав, та ще й працював. На першому курсі, коли нас привели на екскурсію до профілакторію ЗДІА, стався кумедний випадок. Уявіть, я – студент будівельного факультету, заявляю людині, яка проводила екскурсію, що хочу працювати тут масажистом. Вона відповіла, що для цього потрібно мати спеціальну освіту, а я кажу, що така в мене є! Тоді мені запропонували піти до директор
ки Тетяні Миколаївни Шульги, а там все повторилося знову, директорка сказала, що потрібна спеціальна освіта, а я, що таку маю. І ось з другого семестру першого курсу, а саме з 1 квітня я одягаю форму масажиста і починаю працювати. З цього часу мені потрібно було поєднувати навчання з роботою. Звернувшись до Віктора Аркадійовича Банаха, який тоді був деканом факультету, я оформив вільне відвідування занять. Три роки поспіль працював масажистом і зумів підтвердити цю кваліфікацію. А далі потрібно було обирати, адже в той час я вже активно займався громадською діяльністю. Разом зі своїм другом ми стали часткою команди депутатки міської ради та проректорки з виховної роботи ЗДІА Надії Кіндратівни Желябіної як її молодіжна команда, одна з тих, що були сформовані незадовго до цього за ініціативи Міської ради. Разом із Надією Кіндратівною ми брали участь у роботі громадської приймальні «Комісії з питань законності та правопорядку», куди зверталися люди зі своїми проблемами. Та й в цей час я не забував про масаж, безкорисно роблячи його всім артистам студентського центру «Port Arte».
- Отримавши диплом спеціаліста, Ви відразу вступили до магістратури факультету фізичного виховання, здоров’я та туризму ЗНУ?
- Ні, на той час, щоб вступити до цього факультету, потрібно було мати спортивні досягнення, а в мене їх не було, тож вступ довелося відкласти до 2018 року. Тоді в мене вже був досвід роботи, необхідний для навчання в магістратурі за спеціальністю «Фізична терапія, ерготерапія», адже я працював у Будинку дитини «Сонечко» з дітьми, які страждають на ДЦП.
- А як сталося, що Ви почали працювати в Будинку 
дитини «Сонечко»?
- Цьому передувала низька подій. Перед тим як влаштуватися туди, я проходив навчання в поліцеальній школі м. Вроцлав у Польщі. Тоді мене вразила велика ризниця між рівнем оснащення польських лікарень і наших. На власні очі я бачив, як відбувається в Польщі соціалізація людей з обмеженими можливостями, зокрема під час «Параду візків». Повернувшись додому з отриманим досвідом і новими знаннями, я почав шукати, де їх можна втілити. В моєму житті є дуже гарна людина, яка вчила мене ще в медучилищі генетиці. Дізнавшись, що я повернувся, вона розповіла мені, що в Дитячому будинку «Сонечко» потрібна людина, яка працюватиме з дітьми зі складними та надскладними випадками. Я вирішив, що потрібно приїхати туди і подивитися, як там все влаштовано. На той час я вже мав європейський досвід роботи, отже відразу зрозумів, що потрібно виправити. Поговорив з адміністрацією і пішов туди працювати та втілювати в життя набутий досвід. Незабаром ми перейшли до роботи з групою паліативних дітей, тобто дітей, які народжуються з тяжкими пороками і ніколи не зможуть бути нормальними.
- Наскільки важко в психологічному плані працювати з такими дітьми?
- Абсолютно нормально, я розумів, коли починав цю роботу, що на мене чекає, і знав, що якщо можу допомогти – маю це зробити. А коли вже почав працювати з дітьми, побачив результати, побачив як змінюється та прогресує малеча.
- А як ставляться до Вашої роботи батьки дітей?
- Половина з початку не розуміла навіщо це, вважали, що це участь у якомусь експерименті. Проте коли батьки бачили результат, то були задоволені. Деякі з них навіть хотіли забрати своїх дітей додому на більш значний термін, тому що бачили, що їхня дитина змінюється в кращій бік.
- Досвід і знання, отримані під час навчання у Польщі, були єдиними новаціями, які Ви використовували під час роботи в Будинку дитини «Сонечко»?
- Ні, коли я повернувся в Запоріжжя, мене познайомили з людиною, яка займається юмєйхо-терапією – це східний вид масажу і тілесної практики. Через те, що там приділено значну увагу нейрореабілітації, яка є основою реабілітації для дітей з нейропаралічем, я почав брати в неї уроки. Безпосередньо заняття відбувалося кожної суботи, а з понеділка по п’ятницю – самостійна підготовка. До речі, не могло бути жодних причин, через які суботні заняття можна було пропустити. Мій вчитель казав мені, що «дає знання, якими має володіти лікар, не просто документальний лікар, а фахівець, який вміє встановлювати причинно-наслідковий зв’язок, чому це відбувається в організмі, і тоді вже лікувати». А далі все залежить від мене, зможу я опанувати весь цей об’єм знань чи ні, якщо ні, то я не його учень. Я зумів! І все це паралельно з роботою і навчанням в магістратурі. Отриманні знання я активно використовував під час роботи в Будинку дитини «Сонечко». А коли постав вибір теми для написання магістерської роботи, я обрав: «Вплив техніки юмєйхо на лікування дітей з дитячим церебральним паралічем». Керівником моєї науково-дослідної роботи став доцент кафедри фізичної реабілітації Вадим Миколайович Гостіщев. Під час захисту я використовував фото та відео на якому, звичайно, з дозволу батьків, були представлені фото та відео матеріалу моєї 
роботи з малечею, яка страждає на дитячий церебральний параліч. Куратор моєї роботи зазначив, що це перша і єдина робота в Європі, де практика юмєйхо використовується для лікування дітей з ДЦП. В подальшому свою науково-дослідну роботу я переклав англійською мовою, і коли тут у Запоріжжі відбувався семінар, присвячений юмєйхо, на який приїхали фахівці/чині з Болгарії, представив її.
- Отже, Ви одночасно навчалися в магістратурі, відвідували заняття з юмейхо, працювали у Будинку дитини «Сонечко» та займалися приватною практикою. А як Ви все встигали? Як, взагалі, проходив Ваш день?
- За бажанням все можна встигнути! У Будинку дитини «Сонечко» я працював з 8:00 до 15:42. А з 15:42 (посміхається) і до 19:00 займався приватною практикою, після чого повертався до дому та готувався до суботніх занять. В суботу з 8:00 до 12:00 в мене були індивідуальні заняття з юмейхо, а увечері з 17:00 ще й групове заняття з юмєйхо в асоціації масажистів. Ну а у неділю – день родини.
- Чому Ви обрали для навчання в магістратурі реабілітацію, а не соціальну роботу? В мене складається враження, що соціальна робота – це ваше. Якими критеріями Ви користувалися, обираючи освітню програму? Можливо Ваші міркування допоможуть сьогоднішнім абітурієнтам/кам зрозуміти, до якої спеціальності вони більш схильні.
- Обрав, тому що реабілітація більш прикладна. Ось і все. А взагалі нині існує велика прірва між людьми, які реально працюють руками і тими, хто просто вважає, що може щось зробити, а це дещо не відповідає реальності. Справжніх спеціалістів/ток, які можуть прощупати руками тіло дитини чи дорослого та виявити проблему, дуже небагато, адже для цього потрібно мати базові знання з анатомії, розуміти фізіологію.
- Ви вже маєте дипломи магістрів з ІННІ та ФФВЗТ, а чи хотіли б Ви підвищити кваліфікацію в аспірантурі?
- В мене ніколи не було планів вступити до аспірантуру за спеціальністю «Водопостачання, водовідведення та раціональне використання водних ресу
рсів», адже вже тоді, коли я навчався в Академії, знав, що хочу присвятити життя реабілітації та бути практиком. А ось за спеціальністю «Фізична терапія», яку я отримав на факультеті фізичного виховання, здоров’я та туризму ЗНУ, хотів би продовжити розвиватися в аспірантурі з напрямку, над яким працював ще в магістратурі.
- А де Ви сьогодні втілюєте в життя свої вміння і знання?
- У відділенні ранньої реабілітації 5 міської клінічної лікарні екстреної та швидкої медичної допомоги. Моя робота – це титанічний труд. Влітку за сеанс можу дві футболки змінити. Особливо важко, коли йдеться про післяінсультних хворих, з якими я працюю вже на 14 день після інсульту. Маю дозвіл і займатися з хворими з інтенсивної терапії. Допомагаю пацієнтам/кам, що повернулися з бойових дій, ще шви в них не зняті, а ми вже працюємо. Лікую і мотоциклістів, які в нас у місті іноді можуть поїхати не туди. До речі, багатьох із них я знаю особисто, адже мотоцикли – це моє захоплення. Сьогодні я ще й позаштатний керівник клінічної практики студентів рідного факультету. А сталося це завдяки зусиллям Надії Василівни Богдановської, яка зуміла підписати договір з 5-ю лікарнею про проходження практики студентством. Коли минуло півроку після того, як я закінчив магіст
ратуру, Надія Василівна зателефонувала мені і спитала: «Навчатимеш студентів?». «Якщо ви мені їх довірити», – відповів я. А вона тоді: «Будь ласка, тільки нехай скільки студентів/ток прийде до тебе, стільки і піде. Бо знаючи тебе, твій підхід…» (Посміхається). Розумієте, для мене важливо, щоб потім, коли моїх випускників/ць спитають: «хто вас вчив», а вони відповідатимуть «Марков Олексій Юрійович», було хоча б розуміння, що це людина зі знаннями анатомії, фізіології, генетичних ланцюгів, тобто спеціаліст. Тепер, коли я сам почав викладати, я бачу, яка велика різниця існує між людьми, які лише хочуть виглядати спеціалістами/ками і тими, хто ними є насправді. Іноді вистачає одного погляду, щоб зрозуміти це. Сьогодні нерідко до мене приходять на практику хлопці та дівчата із фітнес-браслетами, часами, манікюром тощо, а це говорить про те, що вони прийшли не працювати. Тож починаємо з того, що прибираємо все зайве. Починаючи з 2020 року, всі клінічні практики студентства ЗНУ освітньої програми «Фізична терапія» відбуваються в нашій лікарні, і завжди в очному режимі. Навіть 
під час епідемії коронавірусу. Коли мені Надія Василівна запропонувала проводити практику дистанційно, я сказав, що не дай Вам боже потрапити до спеціаліста, якого я дистанційно навчу. (Посміхається). Марков вчить заочно масажу?! Спаси Боже! Це все одно, що дистанційно мотоцикл ремонтувати. Тож розбив студентство по 4 особи і, надівши маски, починали працювати. Я дуже хочу, щоб якість знань молоді постійно покращувалася, адже реабілітація незабаром стане дуже необхідною. Закінчиться війна, і чимало людей потребуватимуть її.
- Давайте знову повернемося до юного студента Олексія Маркова. Пам’ятаєте себе, коли тільки прийшли на перший курс? Яким тоді уявляли своє майбутнє? Чи схоже воно на те, яким є?
- Ні, це дві різні речі. Тоді хотілось весь світи поставити навколішки, довести, що ти просто властитель Всесвіту, що можеш всім допомогти. А зараз вже дуже добре розумієш, що безглуздо допомагати людям, які в цьому не зацікавлені, бо це - зусилля в пісок. Тебе не зрозуміють, якщо ти стукатимеш в зачинені двері.
- Коли почало змінюватися уявлення про майбутнє?
- Напевно, вже коли почав працювати в Будинку дитини «Сонечко». Тоді я вже дуже добре розумів, для чого я тут потрібен, для чого потрібні мої руки, мої знання.
- Пам’ятаєте свої почуття, коли досягли першого професійного успіху? Чи не виникало відчуття, що це відбувається не з Вами?
- В мене і зараз таке відчуття. А перший результат був, коли я вилікував племінницю від кривошию. Тепер вона цього не пам’ятає, але тоді, в перші 6 місяців життя, щосили кричала, ледве мене побачить. Що відчував? Звичайно, гордість, адже я сам зробив це. Нині в мене є пацієнт, в якого немає фрагменту руки, а після лікування він зумів підтягуватися. Коли ми це вик
лали у Facebook, ніхто не повірив, що таке може бути. Не можу сказати, що мене це надто вразило, проте безумовно вражає інших. Був ще випадок, коли мені зателефонували з Дніпру. Людина, вже дуже давно втратила ногу, в нього стався інсульт, як наслідок паралізувало той бік, де були одна рука та нога. Мене спитали, чи зможу я йому допомогти, і я взявся. В результаті нам вдалося цю людину «вертикалізувати». Навколо не розуміли, як нам вдалося, а просто людина дуже цього хотіла. Якщо людина по-справжньому хоче, їй це неодмінно вдасться!
- Що відчуваєте, коли пацієнти вже здорові і залишають Вас?
- Відчуваю подяку, адже це вони мені довірилися. Звичайно, відчуваю й зворотну подяку.
- Коли я уявляю Ваше майбутнє, то мені представляється велика лікарня, де від немовлят до літніх людей всі зможуть отримати допомогу. А Ви бачите себе керівником такої лікарні?
- Так. Це має бути Центр превентивної медицини. А стосовно найближчих планів, то це підвищити кваліфікацію як фізичний терапевт, мабуть, десь у Європі. Дуже хочу (і сподіваюсь, що ЗНУ допоможе мені в цьому питанні) стати в університеті позаштатним керівником або викладачем клінічних практичних дисциплін, щоб навчати молодь, яка зможе досягти успіху в професії і нести свої знання та вміння далі. Адже на мені ці знання не повинні зупинитися. Сьогодні в мене є два таки послідовники. Одна з них – асистент ерготерапевта Регіна Лосєва – вже завершила навчання і її «з руками й ногами» забрали до КНП «Міська клінічна лікарня №4 Дніпровської міської ради», а друга – майбутня працівниця нашого відділення студентка Каріна Мартіросян, яка проходила в мене практику, а нині працює в нас у лікарні. Ще дуже хочу створити мережу басейнів для немовлят, сьогодні, на жаль, в Запоріжжі такої немає. Я вам розповім історію, яка трапилася. В Будинку дитини «Сонечко» в нас не було басейну, який був дуже потрібен, а була величезна ванна, яку нам надали як гуманіта
рну допомогу. В мене є друзі, які займаються обслуговуванням басейнів. Ми зняли приміщення, поставили туди ванну, привезли циркуляційний насос і під Новий рік відкрили там маленький басейн. А для того, щоб працювати там з дітьми, я пройшов навчання та отримав сертифікат по гідрокінезотерапії. Коли напередодні новорічних свят представники Запорізької обласної державної адміністрації приїхали вітати дітей, вони побачили «басейн» і були дуже вражені. До речі, хлор використовувати було не дозволено, адже малечі він шкодить, тож ми використовували кварцит. Він осідав, і все було добре.
- Ви шукали самі засіб для очистки басейну, чи коли починали роботу вже його знали?
- Ні, це був експеримент. Цьому передували чисельні консультації. Я теребив всіх своїх друзів, які займаються басейнами: який насос має бути, яка форма надання води, яка турбулентність. Ось тут знання, отримані в Інженерній академії, дуже мені знадобилися. Я сів і все підрахував. Мене питали: «Як людина, яка займається медициною, зробила такий розрахунок?». А я відповідав: «Якщо скажу, ви мене, мабуть, звільните». (Посміхається.)
- Ви сказали, що Ваше захоплення – це мотоцикли. Вам що, взагалі, подобається: ремонтувати чи їздити?
- Мені однаково сильно подобається і те, і інше. Свої перші права я отримав ще у 16 років, а у 18 їздив на мотоциклі до Академії. Десь є фото, де 15-18 студентів їдуть зі мною на мотоциклі на нашу базу на Хортиці. (Посміхається.) Сьогодні в мене вже Suzuki Boulevard 1800, і мій син Гордей говорить, що в нього тато – байкер!
- Ваш син розділяє Ваші захоплення?
- Нині Гордію 7 років, і він вже робить мамі масаж. Цікавлять його і мотоцикли, та в нього чимало своїх вподобань і талантів. Мама роздивилася в ньому талант актора і, починаючи з 5 років і до війни, він ходив до дитячого театру «Свія». Через це, коли пішли в перший клас, у дитини взагалі не було комунікативних проблем, як і проблем із пам’яттю. А взагалі, для мене дуже важливо, щоб він реалізував себе як людина і пішов власним шляхом. Я дам йому все, що буде необхідно, а він обиратиме своє майбутнє сам. Сьогодні він мріє стати космонавтом...
- Ви хотіли б щось побажати молоді, яка тільки обирає своє майбутнє?
- Виходячи із власного досвіду, передусім, зрозуміти, що вибір ніколи не буває остаточним. Якщо відчуваєш, що повинен отримати якісь знання, маєш їх надбати. Навіть тоді, коли тобі здається, що ніколи не зможеш ними скористатися. Однаково в житті може статися випадок, коли вони тобі стануть в нагоді. А головне, якщо в тебе є вже твоя справа, не зупинятися, продовжувати розвиватися та набувати нових знань!
Для довідки
У Запорізькому національному університеті за ініціативи відділу доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування від 2020 року реалізують творчий проєкт «Історії успіху випускників ЗНУ». Утілюють його в життя факультети, інженерний навчально-науковий інститут ЗНУ ім. Ю.М. Потебні. Активно долучається до роботи й факультет журналістики, пресслужба вишу. Вони створюють матеріали про успішну професійну кар’єру наших випускників/випускниць. Факультети університету та інженерний інститут допомагають налагодити зв'язок із випускниками/випускницями факультетів різних років. Долучитися до цієї ініціативи можуть усі охочі випускники/випускниці Запорізького національного університету та інженерного інституту ЗНУ (колишня Запорізька державна інженерна академія та Запорізький індустріальний інститут), котрі бажають поділитись із майбутніми молодими фахівцями/фахівчинями таємницями професійного становлення, допомогти їм працевлаштуватись, на власному прикладі продемонструвати, як реалізувати себе в професії, тощо. Для цього треба надіслати матеріали чи контакти відповідної особи на пошту:
Слідкувати за проєктом «Історії успіху випускників ЗНУ» можна за лінком:
Сьогодні архів проєкту – це вже більш ніж 300 історій успіхів талановитих випускників/випускниць Запорізького національного університету!
Слідкуйте також за подіями вишу також на соцмережевих сторінках пресслужби ЗНУ:
https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU
https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/
