«Історії успіху випускників ЗНУ»: вихованка факультету соціальної педагогіки та психології Ніна Кобець
У Запорізькому національному університеті триває проєкт «Історії успіху» (ZNU, Zaporizhzhia National University). Університет підготував чимало студентів, які з часом стали професіоналами та майстрами своєї справи. Українські освітяни під час повномасштабної війни демонструють відваг, незламність і патріотизм. Серед них є й випускники ЗНУ. Сьогодні в проєкті «Історії успіху» пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з вихованкою факультету соціальної педагогіки та психології, вчителькою початкових класів Запорізького багатопрофільного ліцею № 99 Ніною Кобець.
– Як ви вирішили стати вчителькою початкових класів?
– У дитинстві мала багато іграшок і ляльок. Їх дарували мені батьки та мій старший брат. Він на той час служив в Афганістані. Дуже мене любив і бавив. Коли приїздив у відпустку, то постійно привозив або ляльку, або м’яку іграшку. Настав час йти до школи. Мене дуже вразила моя перша вчителька Олександра Ілінова. Мені хотілося бути схожою на неї. Тому вдома я ставала вчителькою. Знайшла на балконі велику дощечку, брала кольорову крейду, розсаджувала перед цією дощечкою всі свої іграшки, заводила на кожну з них зошит. Прописувала букви, цифри, слова… Ох, і отримувала на горіхи за це від мами! Бо багато зошитів, які були куплені для мене, пішли на навчання моїх «учнів». У 9 класі вирішила спробувати вступити в Запорізьке міське педагогічне училище № 2. Мені це вдалося. Після завершення училища пішла навчатися у ЗНТУ на економічну спеціальність. Потім працювала у 9-тих класах учителем економіки. Також працювала на фірмі. Але зрозуміла, що моє покликання – це, все ж таки, робота в початковій школі. Тому через деякий час вирішила вступити до ЗНУ і продовжувати підвищувати освіту саме за цією спеціальністю.
– Що найбільше надихнуло вас у перші роки викладання?
– Маленькі діти, їхні широко розплющені очі, безпосередність, щирість, відкритість, допитливість – це те, що змушує тебе бути в постійному пошуку і роботі над собою. Саме вони стали моїм мотиватором і джерелом натхнення. Найбільше надихає бачити, як твої маленькі чомучки з цікавістю вчаться і розвиваються, що їм подобається, як вони досягають своїх перших успіхів… Це викликає бажання продовжувати рухатися в цьому ж напрямку і допомагати їм зростати.
– Як ви долали труднощі в цей період?
– На початку свого творчого шляху було не зовсім легко працювати з батьками. Бо вони вважали, що вчитель занадто молодий і йому можна давати всілякі поради. Але через деякий час ситуація змінилася. Молодому фахівцеві важко відразу навчитися правильно реагувати, бо не вистачає відповідного досвіду. Культура поведінки батьків не завжди відповідала етичним нормам. Щодо роботи з дітьми, то поставала проблема з адаптацією до роботи зі школярами різного темпераменту, знаходження індивідуального підходу до кожної дитини, керування класом, планування уроків… Я намагалась бути для дітей не тільки вчителькою, а й другом. Бо завжди знала, що саме власний приклад, твоя особистість може або мотивувати дитину до навчання, або навпаки – відсторонити. У мене завжди був демократичний підхід до поведінки дитини на уроці. Мені не подобалось, що учні сиділи, тримаючи руки «полицею». Вони не повинні боятися вчительку, аби дати відповідь. Моя мета була – налаштувати дітей таким чином, щоб вони не соромилися відповідати, навіть роблячи помилки. Адже ми всі вчимося: багато проблем у дорослому житті родом із дитинства. Мені допомогли долати труднощі, перш за все, знання, що я отримала під час навчання в університеті за спеціальністю «Початкова освіта»; поради колег та адміністрації Запорізького багатопрофільного ліцею №99, практичний досвід і постійна робота над собою.
– А як ви мотивуєте до навчання та розвитку дітей?
– Під час дистанційної освіти особливо важливо створювати підтримуюче середовище, де діти відчуватимуть себе впевнено і можуть вільно проявляти свої здібності. Я використовую ігрові елементи, конкурси, намагаюсь створювати цікаві та інтерактивні уроки, заохочуючи їхню допитливість і нагороджуючи за успіхи. Дуже важливо, щоб дитина відчувала себе в безпеці і могла звернутися по допомогу в будь-який момент. Тому протягом навчального дня намагаюсь створювати доброзичливу атмосферу, умови для спілкування між собою, для висловлювання своїх думок, вчу доводити свої гіпотези, приймаючи участь в дослідженнях, експериментах, спостереженнях, дискусіях. Можу звільнити дитину, яка багато й наполегливо працювала, від виконання домашніх завдань. Намагаюсь створювати ситуацію успіху. Обов’язково знаходжу те, за що можна похвалити учня. Також практикую навчання з другом/подругою. Дітям дуже подобається, коли якийсь матеріал, який був важким для сприйняття, може ще раз пояснити однокласник або однокласниця. Вони залюбки слухають один одного і обидва мають бажання навчатися і надалі, а потім опинитися на місці того, хто навчає.
– Які дидактичні інструменти стали для вас улюбленими?
– Улюбленими в моїй роботі стали інтерактивні платформи, які роблять навчання цікавим і доступним: використовую різні цифрові програми і діджитальні інструменти, серед яких Google Classroom, Google Meet, LearningApps, Woordwall, Padlet, Kahoot, Canva. Наразі мій клас посів 1 місце на фінській математичній платформі Еduten.
Також під час уроків використовую відео та презентації з яскравими візуальними матеріалами. Особливо подобаються інтерактивні завдання й ігрові елементи. Практикую постійний зворотній зв’язок з учнями: працюємо з настроєм, емодзі, чатом, кольоровими сигналами; обговорюємо свята того дня, коли відбувається навчальний процес і, відповідно до цього, обираємо завдання; вчимося рефлексувати.
– Які книги, курси або події вплинули на ваш підхід до викладання?
– Війна в нашій країні… Вона змушує дивитися на звичайні речі іншими очима. Знання предметів учнями і ступінь відповідальності значно погіршилися. І це не дивно. Потрібна постійна практика, система, побудова соціальних відносин… А через вимушені перерви під час вибухів, тривожний стан, хвилювання, стрес, відсутність світла та інтернету знижується здатність концентруватися, погіршується увага, і, як наслідок, з’являються проґалини в знаннях. Щодо мотивації, то багато батьків і дітей сприймають навчання як щось вторинне. Це й зрозуміло, бо треба виживати в нових реаліях життя. Практичні навички втрачаються. Пристосовуватися до нових умов доводиться не тільки дітям, а й вчителям, які теж переживають стрес. Ускладняється індивідуальний підхід до учнів. Доводиться постійно шукати нові інструменти навчання. На це витрачається дуже багато часу.
– Чи пам’ятаєте ви момент, коли зрозуміли, що справді змінюєте життя своїх учнів?
– Саме момент цього пригадати важко, бо їх було багато. Наприклад, коли почула під час перерви те, що дівчинка, якій раніше математика давалася важко, тепер говорить, що це її улюблений предмет і швидко й правильно виконує самостійні та діагностувальні роботи. Дитина, яка погано читала, починає піднімати руку й із задоволенням демонструвати свої досягнення класові. Коли дитина, що писала дуже повільнотаі постійно плакала від цього, не встигаючи за класом, тепер однією з перших виконує завдання. Дитина, яка не любила читати, починає цікавитися книжками й у неї покращується навичка читання. Дитина, яка постійно порушувала правила поведінки, припиняє це робити й активно працює на уроці, допомагаючи іншим. Коли діти не сміються над помилками або недоліками відповідей однокласників, а навпаки – підтримують і пропонують свою допомогу.
– Історія якого учня чи учениці особливо вразила або надихнула вас?
– Історій багато. Навіть не знаю, про яку розказати. Кожен випуск, кожна родина – це ті, які тебе або вражають, або надихають, або навчають, або змушують замислитися. У минулому випуску й у цьому класі в мене є діти, які в період навчання в початковій школі втратили близьких родичів – маму або тата. Я ніколи не стикалася з такими ситуаціями. На власному досвіді відчула, як це переживають маленькі діти. Тривалий час намагалася знайти підхід і потрібні слова. Це було дуже непросто. Сама спілкувалася з психологом і спостерігала за тим, як горе змінює поведінку дитини й життєві пріоритети.
– Де ви шукаєте натхнення для нових ідей?
– Для дітей, особливо в початковій школі, дуже важлива особистість учителя. Тому вчитель, як ніхто, повинен тримати себе у ресурсі – бути прикладом і наставником для своїх учнів. А щоб насправді такою бути, треба дбати про своє психоемоційне та фізичне здоров’я. Спілкуємося з колегами, обмінюємось досвідом; оволодіваємо новими навичками, зокрема цифровими інструментами; відвідуємо онлайн-семінари, тренінги; підтримуємо один одного, допомагаємо, зустрічаємось за неофіційних обставин. Велику роль відіграють родина й друзі, домашні улюбленці. У мене дві кішки та маленький песик. Дуже люблю прогулянки з собакою на свіжому повітрі. Тричі на тиждень відвідую спортивний комплекс – займаюсь фітнесом. Співаю. Беру участь у доброчинних справах, бо це додає сенсу та відчуття корисності. І ще, дуже допомагає віра. Віра у краще, віра у перемогу країни. І усвідомлення себе як важливого складника загального внеску в майбутнє держави. На цей час ресурсність – це необхідність, самобезпека та допомога іншим, кому вона наразі більш необхідна.
– Як професія вплинула на ваше особисте життя?
– Професія вчительки вимагає багато часу та емоційних ресурсів. Це, дійсно, зменшує час на родину та відпочинок. Але ця професія ще й є індикатором справжніх родинних і дружніх зв’язків. Саме вона допомогла мені подивитися на відносини в родині з іншого боку. Поруч зі мною тільки ті, хто поділяє мої думки та інтереси.
– Що для вас означає бути вчителькою?
– Вважаю, що місія вчительки полягає в тому, щоб допомогти дитині розкрити свій потенціал, надихати, допомагати їй; навчити її розвиватися, знайти свої сильні сторони і стати впевненою в собі особистістю; відкривати нові знання і вміння, а також готувати її до самостійного життя, в якому дитина буде реалізованою і конкурентноспроможною. Також бути вчителькою – це постійне навчання і вдосконалення, це означає бути гнучким і змінюватися відповідно викликів. Дуже подобається цитата Далай-Лами: «Мета нашого життя – бути щасливим». Але я б сказала це, продовжуючи: «Мета нашого життя – бути щасливим, а ще більшим щастям є робити щасливими інших». Вважаю цю думку провідною для сучасного вчителя початкової школи.
– Що б ви порадили молодим учителям, які тільки починають свій професійний шлях?
– По-перше, налагодити контакт з учнями – це основа успішного навчання. По-друге, зберігати оптимізм, якими б ситуації не були, і вчити цьому дітей. По-третє, не боятися робити помилки: у такий спосіб діти бачать, що робити кроки вперед, навіть із помилками – це не страшно; погано, якщо їх не робиш взагалі. По-четверте, не припиняти працювати над собою. Рухатися вперед не тільки професійно, а й в особистому житті. У вчителя повинні бути хобі, цікаві заняття, спорт. Тобто те, що дає можливість перезаряджатися. Вчитель, зосереджений тільки на роботі, припиняє бути цікавою особистістю. Він стає роботом, який виконую державне замовлення. Сучасні діти інші. Навчання стає цікавим, коли їх захоплює людина, яка їх вчить. А це – не тільки професіоналізм.
Алла Курінна,
доцентка кафедри дошкільної та початкової освіти
Стежте за новинами також у соцмережах пресслужби ЗНУ:
https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU
https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/
https://t.me/pressluzhbaZNU
Соцмережі ЗНУ:
https://beacons.ai/official_znu
